Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
Так знову поширювались і зміцнювалися володіння стародавньої землі Земзе. Тепер її називали Атлантидою. Торгові кораблі Атлантів плавали на схід, до Індії, де ще панувала чорна раса. На східному узбережжі Азії вони вперше побачили велетнів з жовтими плескуватими обличчями. Ці люди жбурляли каміння в їхні кораблі.
Культ Сплячої Голови був доступний усім — це було найголовніше знаряддя сили і влади, проте смисл, внутрішній зміст культу берегли у величезній таємниці. Атланти вирощували зерно мудрості Земзе, були ще на самому початку того шляху, який привів до загибелі всю расу.
Вони казали так:
“Істинний світ — невидимий, невловимий, нечутний, не має смаку і запаху. Істинний світ — це рух розуму. Початкова і кінцева мета цього руху незбагненна. Розум — це матерія, твердіша за камінь і швидша за світло. Шукаючи спокою, як кожна матерія, розум впадає у якийсь сон, тобто стає більш уповільненим, і це зветься втіленням розуму в речовину. На ступені глибини сну розум втілюється у вогонь, у повітря, у воду, в землю. З цих чотирьох стихій утворюється видимий світ. Річ є тимчасове згущення розуму. Річ — ядро сфери розуму, що згущується подібно до кульової блискавки, в якій ущільнюється грозове повітря.
У кристалі розум перебуває в абсолютному спокої. В міжзоряному просторі розум — в абсолютному русі. Людина — місток між цими двома станами розуму. Через людину тече потік розуму у видимий світ. Ноги людини виростають з кристалу, живіт її — сонце, її очі — зорі, її голова — чаша з берегами, які сягають у всесвіт.
Людина є володарем світу. Їй підлягають стихії і рух. Вона керує ними силою, що виходить з її розуму, подібно до того, як промінь світла виходить з отвору глиняної посудини”.
Так казали Атланти. Прості люди не розуміли їхнього вчення. Одні поклонялися тваринам, інші — тіням померлих, деякі — ідолам, а ще — нічному шурхоту, грому і блискавці або ямі в землі. Було неможливо і небезпечно боротися з безліччю цих забобонів.
Тоді жерці — вища каста Атлантів — зрозуміли, що треба внести ясний і зрозумілий, єдиний для всіх культ. Вони почали будувати величезні, оздоблені золотом храми і присвячувати їх сонцю — отцеві і володареві життя, — гнівному і життєдайному, що вмирає і народжується знову.
Культ сонця незабаром охопив усю Землю. Віруючі пролили багато людської крові. На далекому заході серед червоних сонце набрало подоби змія, вкритого пір’ям. На крайньому сході сонце — володар тіней померлих — набрало подоби людини з пташиною головою.
В центрі світу, в місті Ста Золотих Воріт, було збудовано уступчасту піраміду, таку високу, що на її вершині хмари димилися — туди перенесли Голову Сплячого. Біля підніжжя піраміди, на площі, було поставлено золотого крилатого бика з обличчям людини, з лапами лева. Під ним незгасно горів вогонь.
У рівнодення перед народом, під удари в яйцеподібні барабани, під танці жінок, верховний жрець, Син Сонця, великий правитель, убивав найгарнішого юнака міста і спалював його в Череві бика.
Син Сонця був необмежений володар міста і країн. Він будував греблі і проводив зрошення. Роздавав з магазинів одяг і їжу, визначав, кому скільки треба землі і худоби. Численні чиновники виконували його накази. Ніхто не міг сказати: “Це моє”, бо все належало Сонцю. Праця була священна. За лінощі карали на смерть. Весною Син Сонця перший виходив у поле й биками проорював борозну, сіяв зерна маїсу.
У храмах було повно зерна, тканин, прянощів. Кораблі Атлантів, з пурпуровими вітрилами, прикрашеними зображеннями змії, що тримає в роті сонце, борознили всі моря і ріки. Наставав довгий мир. Люди забували, як тримати в руці меч.
І ось над Атлантидою нависла хмара зі сходу.
На східних плоскогір’ях Азії жило жовтолице, косооке дуже плем’я Учкурів. Воно підкорялося жінці, яка легко шаленіла. Її звали Су Хутам Лу, що означало: “Та, що розмовляє з місяцем”.
Су Хутам Лу сказала Учкурам:
“Я поведу вас у країну, де в міжгір’я спускається сонце. Там пасеться стільки баранів, скільки зірок на небі, там течуть річки з кумису, там є такі високі юрти, що в кожну можна загнати табун верблюдів. Там ще не ступали ваші коні, і ви ще не черпали шоломом води з тих річок”.
Учкури спустилися з плоскогір’я і напали на численні кочові племена жовтолицих, підкорили їх і стали серед них воєначальниками. Вони казали переможеним: “Ідіть за нами в Країну Сонця, яку вказала Су Хутам Лу”.
Кочівники, які поклонялися зіркам, були мрійливі й безстрашні. Вони зняли юрти і погнали табуни на захід. Ішли повільно, рік за роком. Попереду рухалася кіннота Учкурів, що нападала, билась і руйнувала міста. За кіннотою плентали табуни і вози з жінками та дітьми. Кочівники пройшли повз Індію і розлилися по східній європейській рівнині.
Багато з них лишилося там, на берегах озер. Найсиль-ніші посувалися далі на захід. На узбережжі Середземного моря вони зруйнували першу колонію Атлантів і від переможених дізналися, де лежить Країна Сонця. Тут Су Хутам Лу вмерла. З її голови зняли волосся разом із шкірою і прибили до високої жердини. З цим знаменом посунули далі вздовж моря. Так вони дійшли до краю Європи і от з височини гір побачили обриси обітованої землі. Від дня, коли Учкури вперше спустилися з плоскогір’я, минуло сто років.
Кочівники почали рубати ліс і в’язати плоти. На плотах вони переправлялися через солону теплу річку. Ступивши на заповідну землю Атлантиди, кочівники напали на священне місто Туле. Коли вони полізли на високі стіни, в місті задзвонили в дзвони: дзвін був такий приємний, що жовтолиці не зруйнували міста, не знищили мешканців, не пограбували храмів. Вони взяли запаси їжі та одягу і рушили далі на південний захід. Курява од возів і табунів застилала сонце.
Нарешті шлях кочівникам перетнуло військо червоношкірих. Атланти були всі в золоті, в різнобарвному пір’ї, пещені і прекрасні з виду. Кіннота Учкурів знищила їх у кривавій битві, яка тривала від сходу сонця до заходу.
Із міста Ста Золотих Воріт послали гінців на захід до червоних, на південь до негрів, на схід до племен Аама, на північ до циклопів. У жертву приносили людей. Незгасно палали багаття на вершинах храмів.
Мудреці ховали в глибині гір, у печерах, заривали в землю книги Великого Знання.
Почалася війна. Долю її було вирішено наперед. Атланти могли тільки захищати багатство, яке преситило їх, у кочівників була первісна жадібність і віра в обіцяне щастя. Однак боротьба була довга і кровопролитна. Країна спустошувалася. Настав голод і мор. Військо розбігалось і грабувало все, що могло. Місто Ста Золотих Воріт було взяте приступом, стіни його зруйновано. Син Сонця кинувся з вершини уступчастої піраміди. Погасли вогні на вершинах храмів. Небагато мудрих і втаємничених повтікали в гори, в печери. Цивілізація загинула.
Серед зруйнованих палаців великого міста, на площах, порослих травою, блукали вівці, і жовтолиций пастух співав сумну пісню про блаженну, як степове марево, заповідну країну, де земля голуба і небо — золоте.
Кочівники питали своїх вождів: “Куди нам ще йти?” Вожді відповідали їм: “Ми привели вас у обітовану країну, селіться і живіть мирно”.
Учкури, вожді жовтолицих, вибрали наймудрішого з воєначальників й поставили його правителем підкореної країни. Ім’я його було Тубал. Він звелів лагодити стіни, очищати сади, орати поля і відбудовувати житло. Він видав багато мудрих і простих законів. Він покликав до себе мудреців і втаємничених, які втекли в печери, і сказав їм: “Мої очі та вуха відкриті для мудрості”. Він поставив їх радниками, дозволив відкрити храми і скрізь послав гінців з вісткою, що хоче миру.
Такий був початок третьої, найвищої хвилі цивілізації Атлантів.
Кочівники скоро змішувалися з іншими племенами. Від юрт, табунів, дикої волі лишалися тільки пісні та легенди. Нащадки вершників і воєначальників були аристократією міста. Атланти любили науки, мистецтва і розкіш. Вони прикрасили місто новими стінами і семикутними вежами, обклали золотом двадцять один виступ велетенської піраміди, провели акведуки, вперше в архітектурі стали використовувати колону.