Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Марія Федорівна глянула й перехрестилася.
— Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя.
Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.
— Хто це?
— Хтось чужий, бо лаяли собаки.
— Та. мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися.
— Побачимо.
Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.
Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу.
Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула:
— Чуйкевич!
В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми.
Мотря не рушалася з місця.
Свіжовиструганою сгежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.
— Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.
Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.
— Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.
Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
— Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс:
«Чи вільно?»
Мотря подивилася на нього.
— У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?
— Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.
— І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?
— Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.
— Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.
— Мотря Василівна теж?
— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.
— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.
Чуйкевич послухав.
— Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся. Чуйкевич присунувся ближче.
— От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів.
— Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.
— Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!
— Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.
— Що ж там гетьман?
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
— Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?
— Недавно його милість з Жовкви вернув.
— З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив?
— Цар на раду воєнну кликав.
— Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.
— Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти.
— І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:
— Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив... Мотря спалахнула.
— Обидив? Як?