Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Таким чином, Аратта означає «Не-держава», але це не самоназва й не племінна назва, у неї не етнічне, а релігійно-соціальне підгрунтя, вона сукупно означує племена поза колом ведійсько-брахманських вірувань і впливів. Їй властива не географічна точність, а ствердження «нечистоти» областей, які собою покриває.
Назва Аратта штучна й постала іззовні, серед тих, хто вважав себе ревнителем дгарми, насамперед серед жрецтва. Аратта не назва, якою людність Давньої України означувала свою територію, і саме через це та через значення, закладене в ній, її неправомірно прикладати до України. Воно заперечує, що самоназви Скіфія, Русь, Україна, Волинь, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина означують країну-сповідницю дгарми. Тоді як за давніми уявленнями «Країна Тура-Бика» вже «Праведна країна», «Країна Дгарми-Арти», «Артанія». Саме за таке значення для Давньої України промовляють факти: скіфи-сколоти й таври-руси-поляни — вони ж коровичі-кравенці-українці — сповідували дгарму. І для деяких античних авторів скіфи-кравенці — найсправедливіший та найправедніший народ.
Давня Україна цілком могла називатися Го-раштра, Го-ратта, тобто Го-країна, а потім зазнати вмисного переосмислення іззовні, як це сталося щодо пенджабо-сіндської Аратти. Тоді назва її могла тлумачитися в значенні, протилежному тому, яке насправді мала. Тобто Ґоратта — «Країна Бика», отже, й «Країна Дгарми» могло стати Аратта — «Не-держава». Так самоназва країни могла перетворитися на іншоназву.
Тому прикладати назву Аратта до України трипільських, скіфських і літописних часів можливо лише за однієї-єдиної умови: визнанні та обумовленні того, що Араштра-Аратта постало з Ґораштра-Ґоратта — «Країна Тура-Бика», значеннєво тотожного назвам Таврика, Скіфія, Україна, Русь, Волинь тощо. Інакше назву Аратта має замінити назва Горатта чи бодай Артанія. Аратта може бути хіба що умовним вузьколокальним терміном на означення, скажімо, сіндів-сувірів із позиції таврів-русів або сіверів-сіверян та інших східнослов’янських племен із позиції полян-русів і київського літописання.
Назву Аратта не слід ототожнювати з назвою Бгарата (назва Індії індійськими мовами). Аратта й Бгарата — етимологічно різні назви й несуть різне смислове навантаження. Згадувані у ведах бгарати (до речі, відгалуження пуру-пауравів), наз<56>ва яких споріднена з чоловічим воїнським ім’ям і назвою країни Бгарата, скорше ближчі до етноніма балти, позаяк на слов’янському грунті санскр. r часто відбивається як l. <57>
Індія і загадкові печеніги
Візантійський імператор та історик Костянтин Багрянородний (Х ст.) у творі «Про управління імперією» чимало місця приділяє половцям і печенігам, яких називає пачинакити. Він, зокрема, пише:
«Необхідно знати, що по цей бік Дністра, у краю, зверненому до Булгарії, біля переправ через цю ріку, стоять порожні фортеці: першу фортецю пачинакитами названо Аспрон, оскільки її каміння видається зовсім білим; другу фортецю — Тунґата, третю — Кракнаката, четверту — Салмаката, п’яту — Сакаката, шосту — Ґіеуката»… Слід знати, що пачинакити ще зовуться канґар, але не всі, а тільки народ трьох фем: Іавдіірті, Куарцицур і Хавуксінґіла, як більш мужні й шляхетні, ніж інші, бо це й означає назва канґар» (КБ, 298).
Інформація вкрай важлива, бо подає другу назву частини печенігів — канґар, називає три найшляхетніші й наймогутніші печенізькі підрозділи, а найголовніше — дає печенізькі назви шести фортець на Дністрі, тобто й слова печенізької мови. З чого й недвозначний висновок: печеніги жили на Дністрі й мали тут свої фортеці. Це підтверджує і сучасна українська топоніміка.
У басейні Дністра є потік Печенія (біля Теребовлі на Тернопільщині), селище Печеніжин — у Коломийському районі на Івано-Франківщині, в передгір’ї Карпат, при злитті річок Лючка й Печеніга (басейн Дунаю). Село Печенюги є в Новгород-Сіверському районі на Чернігівщині. Селище Печеніги є на Сіверському Дінці в Чугуївському районі на Харківщині. Вважається, що його заснували в XVII ст. переселенці з Опішні (нині Полтавська обл.) на місці давнього кочовища печенігів, які жили в причорноморських степах у IX–XII ст. Тобто назва селища пов’язана з печенігами, як і Печенізьке водосховище на Сіверському Дінці й Печеніжина гора біля Чугуєва, який стоїть на р. Чугівка — обидві назви пов’язують з половецьким ханом Чугою (ТСУ, 273, 390). Факт сусідування печенігів і половців дозволяє припустити спорідненість обох племен. Слід зазначити, що Чугуївський район <57> на Харківщині й Коломийський на Івано-Франківщині одного часу навіть називалися Печенізькими. Літопис відзначає, що вперше печеніги прийшли на Руську землю 915 року.
Етнонім печеніги відомий також Білорусі (Печенежин), Росії (Жигулівські гори іноді називають Печенізькими), Румунії та Молдові (Печеняга, Беченіг), Південній Словаччині (Besenyod, Pecenice, Beshenov), Закавказзю (Біченек, Беченаг; перевал Зангезурського хребта — Беченазький), Туреччині (Печенек, Беченек, Печенек-Озю — «Печенізька долина»), Ірану. Середньовічні вірменські джерела дають етнонім як пацанк, пацинак, пандзканк, грузинські — пачаніг, причому в грузинів є імена Бічінга й прізвище Бічінґаурі. Осетинський епос знає ім’я Бедзенаг (ОЗ, 34–38).
Таким чином, пов’язані з печенігами назви тягнуться від Румунії та Словаччини на заході й до Індії на сході. Що засвідчує поширеність печенігів у просторі й часі, помітну роль у світовій історії. З’ясувати, хто такі печеніги тим важливіше, що з ними тісно переплелася історія України. Дослідники відносять печенігів до тюркомовних племен, проте факти таке твердження заперечують.
Неважко помітити, що в п’яти з шістьох назв фортець, поданих візантійським автором, повторюється слово ката. Воно, очевидно, й означає «фортеця». Але в яких мовах ката має таке значення? Тюркські мови, принаймні, його не знають. І чи є ще десь назви з цим елементом?
Так, є. Але далеко від України, на північному заході Індії, в Раджастхані, «Країні царів». Тут є місто Кота, назва якого означає «Фортеця». Це те саме ката, що й у назвах печенізьких фортець на Дністрі. Нині Кота — одне із значних міст штату Раджастхан, на правому березі ріки Чамбал, у ньому й досі височать величні фортечні мури й князівські палаци. А колись це була столиця князівства Кота, що його могольський імператор Джаханґір (1569–1627), син знаменитого Акбара, виокремив 1624 року з князівства Бунді для відданого йому раджпутського князя. Це князівство дало світу зразки мініатюрного живопису, якому властиві вишуканість і довершеність, любов до мисливських сцен та гірських краєвидів.
У санскриті kota — «укріплення», «форт», «фортеця», kuta — «дім», «фортеця», «форт», «гора», kutiya — «хижка», «хатка», kuti — «хижка пустельника» (СРС, 174). Кotpal — «комендант фортеці», сучасне kotval — «начальник поліції», «поліційний інспектор», «староста». Kotar — ліс довкола форте<58>ці. «Махабгарата» пише, що коли Крішна викрав у дружини Рукміні, доньку царя Бгішмаки (ім’я споріднене з українським прізвищем Бушмака), то її брат, затятий ворог Крішни, поклявся або повернути сестру, або ніколи не повернутися додому. Відбити сестру йому не вдалося, тож він збудував собі нову столицю і назвав Бгоджаката — «Фортеця (племені) бгоджів».