Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
— Хто такі? Дезертири, поранені?..
Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.
— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.
Командир прикордонників співчутливо похитав головою.
— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.
— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?
Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.
— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…
Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.
— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.
Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.
— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.
— Товаришу капітан, я вам скажу пізніше.
— Чому не тепер?
— Доїдемо до мосту…
— А що міст? — впився в мене очима прикордонник.
Я мовчав. Доброзичливість на лиці капітановому змінилася розчаруванням, настороженістю. Чимось заклопотаний, щось зважуючи, він глянув на дорогу попереду.
— Йому нічого сказати, — заявив прикордонник, обертаючись до нас. — Він бреше, водить нас за ніс, сподівається виплутатись. Він німецький диверсант!
Володька здвигнув плечима: хто його знає, може, й так.
— Його послали зірвати міст в тилу у наших, — підігрівав себе капітан. — Таких треба стріляти, як скажених собак, на місці.
— Не треба, капітане, — запротестував Володька, заступаючи мене своїм плечем. — Довеземо, там розберуться…
— Кажи правду, мерзотнику! Кажи!
Я сміливо дивився капітанові в очі. Не такий він бевзь, щоб застрелити “язика”.
— Кажи! — він лютився, психував.
Якось ще до війни батько радив: “Остерігайся дурнів. Найстрашніше — мати діло з дурнем”. Невже мені випав зараз саме такий варіант? Мої думки обірвали постріли, що пролунали попереду, і вигуки: “Стій! Стій! Зупинити машину!”
Капітан нагнувся до кабіни, щось сказав водієві і, випроставшись, закричав, погрожуючи комусь пістолетом.
— З дороги! Виконую спецзавдання генерала. Не маю права затримуватись!
Машина уповільнила хід, але пройшла не зупиняючись. Я побачив позаду командира з розстебнутим комірцем гімнастерки, що стояв на узбіччі й сердито дивився нам услід, і розсіяних по полю бійців, що копали окопи.
— От іще герой мені знайшовся, — сердито пирхнув командир прикордонників. — Зброєю погрожує…
— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.
Капітан зірвався з місця.
— З дороги!
— Стій!
Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.
— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.