Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Якийсь час ідемо отак, і мушу визнати, що, незважаючи на тісноту під парасолькою, я стоїчно витримую випробування. І все ж таки, коли ми нарешті дістаємося до будинку з еркером, я набираюсь сміливості й вивільняю свою руку.

— Постоїмо тут. Мені просто принизливо ходити під парасолькою.

Зупиняємось під еркером. Навпроти нас світить вуличний ліхтар, кидаючи широкий синюватий промінь на обличчя дівчини. З еркера струмують блискучі цівки води. Щось на зразок завісок з намистин, що висять на дверях деяких перукарень.

— А тепер, — кажу я, — мушу вас запевнити, що свідчення такого типа, як ваш Том, важить не дуже багато.

— Том — повноправний громадянин, — жваво заперечує Жанна.

— Ця його якість навряд чи вразить слідчого. Зате деякі інші вчинки цього громадянина, безперечно, будуть взяті до уваги.

Дивлюсь на дівчину. Зараз, під синюватим освітленням ліхтаря, її обличчя виглядає ще блідішим, а губи — ще темнішими. Наче вони намазані не помадою, а чорною фарбою.

— Власне, ви мені так і не відповіли, що вас зв'язує з таким типом, а можливо, й з цілою колекцією подібних типів, бо ця порода людей ходить отарами.

— Ніщо ні з ким мене не зв'язує.

Голос утомлений. Майже байдужий.

— Це сумне визнання. Сумне й трохи лицемірне.

— Я не збираюсь вас переконувати, — каже вона таким самим безбарвним голосом.

— До речі, з усього того, що ви казали досі, це єдине, схоже на правду. І все-таки ви прагнете саме того середовища, а не іншого.

— Вам пояснювати марно. Ви, здається, фахівець лише по мерцях, а я поки що не мрець.

— Облиште це слово. Воно звучить у ваших вустах потворно.

Дівчина дивиться на мене так, наче повільно пробуджується зі сну.

— Коли б ви мали хоч якесь уявлення про красиве й потворне, то вже давно припинили б усі ці розпитування, за якими криється бозна-що. Невже ви не можете збагнути, що я, як і всі, хочу сісти за чистий полірований столик, спокійно пити каву, дивитися на людей, бути вихованою й подобатись іншим, а навколо щоб було трохи світліше, ніж у цьому будинку, який і сам схожий на мерця… відчувати не запах плісняви, а чогось чистого…

По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:

— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею. Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про господаря.

Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.

— Скільки часу ви провели в тому раю?

— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.

— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше, коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: — «Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними не розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.