Сотенний «Бурлака»

6.

В ніч з 3-го на 4-те вересня сотенний Володимир Щиґельський-«Бурлака», разом із чотирма іншими членами своєї групи потрапив у полон. Так як довший час обставини захоплення сотенного в полон були невiдомi, то ця подiя швидко обросла леґендами. Згiдно з однiєю з них, «Бурлака», повiривши у гостиннiсть двох словацьких жiнок, зайшов до них у хату поїсти, та одна з них, пiдiйшовши ззаду, вдарила його залiзним ломом по головi. Пiсля цього його непритомного здали чеським воякам. [148] Іншу версію цієї події подає сам Володимир Щиґельський, проте й вона містить багато суперечливих моментів, і фактів, придуманих, явно постфактум, для полегшення свої долі та долі ув'язнених з ним товаришів. Отже, слово сотенному: "Потім ми поголилися і вислали Офелію [Ольгу Ханас, санітарку сотні - В.В.] саму, неозброєну, до Яношіково. Дістала вказівку, щоб виглядала вояків і одного офіцера і розповіла йому, що недалеко є «Бурлака» і що хоче здатися. Офіцер мав показати дорогу куди іти, щоб не було стрілянини. Подорозі вона зустріла робітника. Той при зустрічі зрозумів, що вона належить до відділу УПА, і здивувався, чого ще не на другому боці Вагу, дав їй хліба. Офелія цим питанням була так здивована, що не знала, що робити. І з робітником повернулася до нас в ліс. Робітник був балакучий і розповів, що вже перевіз через Ваг кілька членів УПА і ми могли б теж вже бути за Вагом. Я цьому не вірив, а роз'яснив, що не хочу переходити Ваг, що мені про це не йдеться [виділення автора - В.В.], що хочу з цілою групою здатися. Підкреслив, що не треба обманювати. Протягом подальшої розмови розказав нам робітник, що Ваг не обсаджений військом (я добре бачив, що там є вояки). Жартома я йому сказав, що, коли нас переведе на другий бік Вагу, дістане золотий годинник. Потім він приготувався йти і пообіцяв, що принесе хліба. Повернувшись, він приніс хліба і кожному спиртного. Ці продукти приніс сам. Коли передав спиртне, відходячи додому сказав, що прийде ще ввечері. Чекали його аж до вечері. Після смеркання старий робітник прийшов і наполягав, щоб ми сіли на воза - він перевезе нас, але я був проти цього під приводом того, що йдемо на вечерю до його роботодавця. Від нього я отримав вечерю і йому довірився я, що хочу здатися чехословацьким воякам. Після вечері ми вийшли з хати і робітник знову став наполягати, щоб ми сідали на воза і він всіх нас перевезе на другий бік Вагу. Я вагався, покликав Офелію вбік, попросив, щоб дала перевезтися сама, знайшла офіцера і повідомила йому, що ми чекаємо на другому березі біля хати і хочемо здатися. Офелія відійшла з робітником, а коли обоє переправилися через Ваг, вистрелила ракета. З того я зрозумів, що це домовлений знак, і що прийдуть вояки. Повернувся до хати, відклав з іншими зброю і чекав на прихід чехословацьких вояків. Через 15 хвилин прийшла з командиром-поручником одна чота і передали нас присутньому генералу". [149] Цю версію, яка демонструє надмірне бажання повстанців здатися в полон, ставив під сумнів також Богуш Хньоупек, добре знайомий із обставинами полонення «Бурлаки». [150] Отже, згідно з його інформацією, лісоруб Ільчук (в свідченнях «Бурлаки» фіґурує як старий робітник) був добре знайомий з поручником чехословацької армії Викидалом, що брав участь у протиупівських акціях. Власне вони обоє й розробили план захоплення групи Володимира Щиґельського в пастку. Почалося все з того, що Ільчук випадково зустрів «Офелію» в лісі. На наступний раз вона прийшла на зустріч із сотенним, який почав довідуватися в лісоруба, чи є на Вагу військо. Ільчук, який вже здогадався з ким має справу, переконав його, що немає. В результаті вони домовилися, що той перевезе повстанців, за що мав отримати золотий годинник на ланцюжку. "А як зрадить - побачить. Витяг пістолет. Куль вистачить і на нього, Ільчука, і на Бурлаку. Домовилися зустрітися того ж вечора під Білими Скелями". [151] Повідомлені про це, чехи чекали на переправу «Бурлаки», а коли зрозуміли, що з Ільчуком тільки «Офелія», кинулися до будинку. "О 23.15 поручник Викидал обсадив вибраними вояками вікна хати, з іншими вдерся в двері. Бурлака і його товариші могли вже лише виконати наказ: «Руки догори!»". [152]