Мотря

— Коротка літня ніч, правда? — казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним писарем.

— Дуже коротка, я нині й ока не стулив.

— Чому ж то так?

— Після вчорашнього.

— Не таке ще доведеться нам переживати, — говорив гетьман, — а спати все-таки треба. Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці марципани.

— Не хочу.

— Ого! Що ж то, ваша милість, може, гадають покинути мене, старого?

— Пана гетьмана — ні, але їх... Ніхто не знає, як вони мені у печінках сидять.

Гетьман пильно подивився на свого молодого писаря.

— Смирися, Пилипе, смирися! Знаєш, так, нижче трави і тихше води. Терпи, козаче, отаманом будеш... А багато в нас нині на послухання зголосилося?

— Як звичайно, багато. З тої пори як на нас москалі нахлинули, від покривджених і не обженешся. На послухання зголошуються мало що не самі такі, що перед кривдами московськими в гетьмані шукають оборонця.

— Що ж я їм поможу? Царська воля сильніша від мене.

— Це не воля, а сваволя, — сказав Орлик.

— Мовчи, язичку, будеш їсти кашку, — погрозив йому гетьман. — Ти прийняв прохання, розглянув, казав втягнути в реєстр?

— Все зроблено, і прохання по змісту й по формі розділено на допустимі й недопустимі, на пильні й такі, що можуть підождати. Деякі відіслано до відповідних канцелярій, бо хоч наші уряди працюють справно, то люди все ще пхаються до гетьмана з тим, що можна зробити, не "фатигуючи й не молестуючи" гетьманської особи.

— Кождому здається, що його біда найгірша, і він з нею відразу іде туди, де гадає найскорше поміч знайти.

— Народ сильно нарікає, — почав нараз Орлик.

— На кого? На мене?

— На московські здирства й душогубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували, — аж остогидне читати.

— Треба нам знов післати жалобу до царя.

— Шкода часу, — не помагає.

— Хоч помагає, хоч ні, а наша річ доводити до відома царя, як його люди наш народ кривдять. Хай знає.

— А хіба ж він не знає? Мені бачиться, що це все робиться за його відомом і дозволом.

— Як же це?

— А так, бо коли б проти, то карали б винуватих, а їх же не карають. Доводять народ до розпуки...

— Кажеш, доводять народ до розпуки, — повторив гетьман, не повертаючи очей з Орлика. — А чому ж би то так?

— Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю. — Не гадаю. Цареві тепер треба миру на Україні.

Він же має ворога на карку, і то не якого-будь.

— На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя. Народ на війні — це одна завада.