Гра триває. Літературна критика та есеїстка

У цьому твердому знанні основоположних знаків людської єдності — хреста й танцю, віри в істину й віри в спасенний обман ілюзії — криється, мабуть, і головніша причина Герасим'юкової свободи від невідь-ким покладеного на нас обов'язку грати в бісер або, перефразовуючи вислів із однієї старої книги, розсипати цей бісер перед усеїдними інтелектуалами. Постмодерний світ цитати й пастишу, змішування стилів, нігілістичного заперечення стилів, поверхового мерехтіння стилізацій та імітацій, нерозрізненності статей, етичного релятивізму й байдужості неохоче відходить у минуле, туди, де спочиває вже багато світів людини. Ці чергові мандри чергового блудного сина знаходять своє місце й визначення в практикованому християнському міті; відповідь на них, сприйняття їх у самого Герасим'юка можуть бути різними — від вищого співчуття, зображеного Рембрандтом на четвертій сторінці обкладинки або у вірші «Він має повернутися. В хатину…» — до гніву за зраду та профанацію найнедоторканніших святощів та вартостей («Дощ на світанку стих…», «Я не знаю того, хто привів») і обіцянки обов'язкової розплати («Прийшли вночі. „Твій, діду, син умер…“», «…Не про всіх запитав. Розказав…»). До речі, щодо гуцульської вразливості — особисто мені вона дуже нагадує японську чуттєву ніжність і слабкість перед красою квітучої сакури, але разом із тим — уміння середньовічних самураїв із однаково любовною майстерністю скласти хоку, букет ікебани, заварити чай, випустити кишки ворогові або зробити харакірі самому собі: