З воєнного нотатника

Настав ранок 18.IX. Починає стріляти по Ілову німецька та польська артилерія. Поляки піддаються, а деякі старшини самі з кулеметів б'ють по своїх і по німцях. Тоді німці почали стріляти по тих, що піддавались. Це був 61-й полк 15-ї дивізії. Якийсь майор командує дивізіоном артилерії і як вар'ят б'є по стрільцях, по своїх обозах із цілого (гарматного) дивізіону… Ці люди, без своїх командирів, не знають, що робити, не мають вже набоїв, наполовину ранені в попередніх боях. Через кілька годин той майор так само був у полоні і по ньому ніхто не стріляв!

Я не знав, що робити. Як партизан я міг повний тиждень перебути в якійсь норі, а по всьому — вилізти, піти переодягнутись, щоб уникнути полону, але не маю грошей. По-друге, я не поляк, а був просто змушений польським командуванням до уділу у війні.

Мав навіть веселий настрій, що скінчилось слідження мене та що перестає існувати бундючне панство. Тому я підійшов до одного німецького старшини, віддав пістоль і бінокль та спитав, куди маю йти. Він показав мені дорогу до площі, на якій було вже до 100 старшин і з 1000 жовнірів.

У той день німці взяли до полону 100 тисяч поляків з усім озброєнням — на чолі з командантом армії генералом Бортновським. Генерал Болтуць із маленькою групою пробував пробитись до Модліна [20], але згинув, а з ним згинуло кілька десять старшин. Деякі старшини з 67 п. п. пострілялись. Знаю, що застрілився капітан Мешковський і поручник Фрончак. Инші генерали й полковники на чолі зі своїм вождем не знайшли в собі відваги пустити кулю в лоб, як це зробив 25 років тому генерал Самсонов під Таненберґом. Всі генерали пішли… на Берлін зі своїми арміями в характері… полонених.

У полоні думають, що нова Польща полякам з неба впаде, як у 1918 році. Мрії стятої голови!

Ще вчора, 17 вересня, їхала бригада польської кінноти в супроводі якогось поручника. Запитав я його, де ж поділися штабові старшини? Він сказав, що вони ще вдень поїхали до генерала Бортновського й до цього часу не вернулися, тому поручник провадить два надшарпані полки з 800 верхівців туди, куди прямують обози.

Мимоволі мені тоді прийшла думка, що коли б отсе все було в Україні з українським військом, то я негайно підпорядкував би собі покинуту вищими командантами кінноту й не провадив би її на загладу туди, де на Бзурі замкнуто міцно шляхи відвороту. Після короткої реорганізації ще тієї ж ночі я на чолі двох полків від'їхав би в тил, або в бік на 40–50 км, заждав десь у лісі вдень, а вночі розпочав акцію, яка ворожому військові багато напсувала б нервів і крові. Не страшні мені були ні повзи, ні бомбовики, бо я діяв би виключно ночами, а дні пересиджував у лісах і незайнятих ворогом оселях. Думка і залишилась думкою, бо що мене обходять Польща й поляки? Я був лише обсерватором нової, модерної війни, немов аташе чи кореспондент з іншої держави. Однак маю на собі мундир польського майора, то мушу до кінця ділити недолю нещасної польської армії.