Кленовий лист
- Автор: Ле Іван Леонтійович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ "МОЛОДЬ"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Кленовий лист». Краткое содержание книги:
Вони беруть у полон і намагаються перевиховати німецького льотчика, що випадково потрапив на острів, рятують із ушкодженого катера доньку радянського генерала, яку німецькі шпигуни викрали, щоб зламати стійкість батька.
Зображаючи події, зв'язані з розшуками доньки генерала, автор одночасно змальовує могутній антифашистський рух у країнах Західної Європи.
Про свої враження та побажання просимо писати на адресу: Київ, Пушкінська, 28, видавництво ЦК ЛК.СМУ «Молодь», масовий відділ.
Капітан зареготав. Його підтримала дівчина, безцеремонно підштовхнута рукою свого кавалера.
— Ну й штаб! Усе ж передайте вашому боягузові Гешке, що він йолоп. Так оце — штаб?
Піонери озирнулися на конвоїрів, розуміючи, що питання не до них стосується. Тим більше, що німецької мови жоден з них майже не знав.
Але й унтер-офіцер сприйняв репліку капітана не як запитання, а просто як констатацію неприємного факту. І теж не відповів.
Капітан і не наполягав. Він думав. Дивився на піонерів, а думав невідомо про що. І коли б унтер не догадався запитати дозволу йти, капітан, мабуть, Ще довго не повернувся б до дійсності.
— Іти? Так, можете іти... А втім, покличте ад'ютанта.— І до піонерів: — Так ви штаб?
Хлопці зрозуміли слово «штаб» і тон запитання. Стверджувально хитнули головами. Юра вийшов наперед, щоб затулити собою Романа з підбитим оком.
— Ми піонерський штаб, а не військовий,— чітко пояснював Юра з виразним грузинським акцентом. Він і не думав виправдуватися. Але можливі неточності в з'ясуванні, хто вони, непокоїли Юру, як непокоїть чесну людину найневинніша неправда.
Офіцер повернув голову до дівчини, запитально дивлячись на неї, і вона негайно ж переклала ту фразу, безбожно перебрехавши останні слова. З того капітан зрозумів, що «піонерський штаб — це те ж саме, що й військова організація з дітей радянських офіцерів».
— Он як! Юні партизани! — вигукнув капітан, неначе знайшов саме те, чого йому так довго не вистачало. Радянські патріоти справді починали то в одному, то в іншому місці дошкуляти наступаючим гітлерівським військам. Слово «партизани» починало дедалі частіше з'являтися не лише в штабній, але й загальновійськовій мові гітлерівців. Воно змушувало насторожуватись і викликало жовчну злобу, особливо в офіцерів.
Увійшов ад'ютант. Коротенькі вусики, що стирчали під самісіньким носом на молодому, майже юному обличчі обер-лейтенанта, свідчили про його далекосяжні симпатії до особи «фюрера».
— Літаки готові до старту, пане капітан гідроавіаслужби! — відрапортував ад'ютант, проскочивши між піонерами.
— Так. Курту Веберу вести авіаескадрилью. Вейгту — її замикати. Старт — зелена ракета з мого літака. До речі, цей штаб,— вказав на піонерів презирливим кивком голови,— нам не потрібен... А втім, передайте про це Вейгту. Пробачте, Жюлі, може справді подарувати вам на пам'ять?
— О, ні, не треба!— відсахнулася Жюлі.
Наші герої чули цю розмову, догадувалися, що говорять про них, але, крім слова «штаб» та прізвища Вейг-та, нічого не зрозуміли. Слухняно повернулися під штовханами унтера, який намагався догодити вифранченому морському льотчикові-офіцеру, і вийшли з кабінету.
Їх повели до моря, туди, звідки неслося двигтюче ревіння двох десятків тяжких бомбардувальників морської авіації. Бомбардувальникам вторило стільки ж заведених моторів винищувачів, які мали прикривати неповороткі, хоч і швидкохідні, бомбардувальники.
Ад'ютант квапився, і кожен раз, коли він спинявся, наджидаючи, хлопцям доводилося підбігати на його пискляві покрикування. Конвоїри теж намагалися швидше здихатися своїх арештантів і не шкодували штовханів та лайливих погроз.
Хлопці аж упріли. Коли підійшли до моря і ад'ютант щось гукнув у простір над хвилями, здалося, що він гукає в домовину. Це було так зване спокійне в бухті, а насправді глибоке й грізне море. Ніякого вітру, а воно коливається гінкими хвилями, немов дихає від тяжкої праці. З того, як конвоїри квапляться, хлопці зрозуміли, що в цих грізних важких хвилях їх чекає страшний кінець.
Ваня підійшов до Олега і потиснув йому руку. Немов хотів сказати: тримайся, авіаторе, бачиш, гідролітаки. Хлопець мав би посміхнутися на підбадьорливий жест товариша. Та Олег страждав, як дитина, несподівано покинута батьками. На очах його блищали сльози.
Роман чомусь узяв собі в голову, що, насурмочившись і дивлячись спідлоба на всіх льотчиків та конвоїрів, він умилостивить їх чи переконає в тому, що в радянських піонерських таборах нема нічого поганого. Він теж помітив ті сльози в Олега, химерно підморгнув йому налитим кров'ю, підбитим оком і похмуро вимовив:
— Не дрейф, авіаторе! Ми піонери... Чув, партизанами назвав, собака!
До берега, де вони стояли, чекаючи своєї долі, під'їхав човен з двома льотчиками, судячи з уніформи. Це їх покликав ад'ютант командира своїм писклявим голосом.
— Капітан передає їх Вейгту!— лаконічно сказав гітлерівець.
— Стривай!— владно гукнув той, що сидів на кормі човна. Хлопці помітили, що і в нього на погонах такі ж позначки, як і в ад'ютанта.— На якого диявола нам ці шкети? Ми беремо великий запас пального.