Трапери Арканзасу

— Замовкни! — грізно наказав йому Орлина Голова. — Нехай брат мій дасть можливість говорити моїй білочолій матері, вона звертається до вождя!

Кров кинулась в обличчя Но-Евзебіо, і він похнюпився й змовк, а Орлина Голова повернувся до доньї Хесусіти і сказав лагідно і вкрадливо:

— О, то син моєї матері великий воїн? Це

добре.

Серце бідолашної жінки сповнилося радісною гордістю, і вона ствердила охоче й довірливо:

— Так, син мій один з найвідважніших траперів Заходу,

—Он як! — ще лагідніше й вкрадливіше сказав Орлина Голова.— Отже, в преріях Заходу ім’я цього уславленого воїна має бути шановане і знане?

Бідолашна жінка прочитала на обличчі свого відданого слуги вираз неприхованого жаху і зрозуміла, нарешті, що допустилася непоправної помилки.

— Навіщо вождеві знати ім’я мого сина,— розгублено прошепотіла вона. — В преріях дуже багато траперів і вождь команчів не може знати їх усіх. Нехай він дозволить мені іти спочивати...

— Не раніше, ніж мати моя назве ім’я свого сина — великого воїна,— з погрозою в голосі промовив команч.

Виходу не було, і Но-Евзебіо, звертаючись до великодушності ворога, вирішив сказати йому правду:

— Орлина Голова — великий і мудрий вождь і, я певний, що він не зловживатиме тим, що йому до рук випадково потрапила мати його ворога... Син цієї жінки — Щире Серце.

— Щире Серце? — зловісно скрикнув Орлина Голова.— Твоя правда, брат мій, я доведу, що індійці вміють платити добром за зло. Бачите оці рани на моїй руці? Хто їх мені зробив? Щире Серце! Ми вороги, і мати його в моїй владі. Я міг би зараз же прив’язати її до стовпа тортур, замордувати і вбити... Це моє право...

Приголомшені полонені схилили голови.

— Але поки що я цього не зроблю,— хижо посміхаючись, продовжував Орлина Голова.— Я дам вам відстрочку. З настанням вечора нехай брат мій вирушає шукати Щире Серце і приводить його сюди. Якщо післязавтра до схід сонця він не буде в моїх руках, мати його загине. Мої воїни спалять її живцем біля кривавого стовпа і з кісток її навирізують собі мисливських свистків. Можеш іти — я сказав.

Но-Евзебіо кинувся вождеві до ніг, але мстивий індієць відштовхнув його й пішов геть.

— О сеньйоро! — розпачливо скрикнув старий,— ви загинули!

— Негайно виїжджай звідси, як він тобі звелів,— схвильовано, але твердим голосом наказала йому донья Хесусіта.—Тільки, бога ради, не приводь сюди мого сина. Для мене життя важить небагато і я помру без жалю. Тільки б він був живий і здоровий!

Старий слуга похитав головою.

— До схід сонця я його знайду,— мовив він рішучим тоном, — і він зуміє вирвати вас з лабет цих дикунів.

— Благаю тебе, замовкни,— злякано прошепотіла донья Хесусіта.— Цей жорстокий команч за нами стежить і може тебе почути.

Справді, Орлина Голова стояв поблизу, прихилившись до дерева й, здавалося, тішився палкою суперечкою своїх полонених. Коли ж Но-Евзебіо, скочивши на коня, подався до лісу, він задоволено посміхнувся, знизав плечима й пішов обходити табір.

Сутеніло. Надходила ніч. Вартові стояли на своїх місцях, і, здавалося, навкруги все було спокійно. Певний своєї безпеки, Орлина Голова повернувся до намету і спокійно заснув. Він і не підозрював, що саме в цей час на галявину, що містилася на відстані п’яти-шести миль від його бівуаку, на тій самій галявині, де напередодні його загін спинявся на короткочасний привал, з’явилося двоє людей, супроводжуваних великими мисливськими собаками.