Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Ось що, панове, — сказав він, подумавши. — Подаймо протестацію від нашого імені. Він, мовляв, лежить хворий, а ми самі за нього вступилися. Згода? — наблизився він до Горленка.
Хворий відповів блідою вдячною усмішкою. Зраділа й пані Єля, підвівши на Балику великі променясті очі. Радісно взялася вона готувати сніданок і не відпустила гостей, поки вони не покуштували міцної горілки, старого меду та всяких наливок і смачних страв.
Розчервонілий і розпалений міцними напоями, Балика ще з більшим запалом поривався розпочати судову справу. Разом із Свириденком, який із зав'язаною головою дуже скидався на турка, з Лемчуком і Борздикою скочили вони на відпочилих коней і помчали до міста.
Бучно й рішуче ввалилися вони до гродського суду, галасливо викликали возного, суддю та підсудка, записали протестацію до гродських книг і підписалися під нею, приклавши гербові печатки. Потім Свириденко розв'язав голову і показав возному й судді відтяте вухо, а Балика вимагав, щоб возний негайно виїхав на хутір до Горленка оглянути його рани. Суддя згодився і зажадав від них десятину на користь суду, писареві — за прикладання печатки до позову, возному — за виклик покривдженого до суду і за огляд Свириденкового вуха та за виїзд на хутір до Горленка. Сума склалася чимала, але старшина не скупилася і з полегшеним серцем і гаманцем вийшла на вулицю.
Пан управитель Янек Свенціцький
Минуло два тижні. Про пана Бжеського не було й чутки. І знов у неділю, коли в церкві відходила пізня відправа, з'явилися у Сивері непрохані гості.Тривожно перезиралися козаки, гуртуючись біля церковного ганку. На цей раз пан Бжеський залишився дома. Приїхав Янек Свенціцький з Ровіцьким та іншими шляхтичами. Він надзвичайно хвилювався. Червоні плями виступали на його обличчі, пальці нервово смикали повід. Він зняв капелюх і вклонився козакам, він почував себе, як недосвідчений приборкувач, вперше потрапивши до клітки бенгальського тигра.
— День добрий, панове! — промовив вiн, бачачи, що козаки не ворухнулися.
— Здоров, паненя, — відповів Максим-коваль.
І невловимий смішок пробіг натовпом.
— Я до вас, панове від вельможного пана Бжеського, — заквапився Свенціцький, і ця поквапливість викривала його хвилювання. Минулого разу вельможний пан прочитав вам грамоту про землю. Щоб з'ясувати все і щоб не виникло будь-яких непорозумінь пан Бжеський наказав вам передати, щоб ви спокійно залишалися на місцях. Нiхто вас пальцем не зачепить.
— Спробувала б зачепити нас оця сопля, — всміхнувся хтось у юрбі.
Свенціцький засовався на сідлі й відкинув довге біляве волосся, підрізане над бровами, що спадало йому кучерями на плечі, як у панянки.
— Одне слово, пан Бжеський обіцяє вам різні пільги. Оратимете й засіватимете його землю, скільки хто забажає і нічого не робитимете на замок. Тільки за користування землею підете всією громадою до пана на толоку орати і збирати врожай. А за це буде вам добра горілка і добре частування… А при замку будуть у пана різні майcrри. І шевці, і кравці, і ковалі, що кують різну зброю. І буде ярмарок… А від цього буде поспільству велика користь.
Козаки мовчали.
Довго ще приказував Янек Свенціцький, збентежений цією загадковою мовчанкою. Почав він захоплено, палко, притискуючи руки до вузьких худорлявих грудей. А потім, розгубився, заплутався, насилу підшукуючи слова. В думках кляв він і пана Бжеського, який вирядив його з таким важким дорученням, і козаків, які дивилися в землю, мовчазні й ворожі, мов холодний мур. Він ладен був тікати світ за очі, відмовитися від посади управителя, яку несподівано запропонував йому пан Бжеський, а ще більш боявся роздратувати козаків і що-небудь переплутати з того, що так старанно тлумачив йому пробощ Маєвський.
А козаки думали повільно, недовірливі до новин, а надто тоді, коли вони виходять від панів, бо з гіркого досвіду знали, що хиляться вони лише на панську користь, тому що різні й ворожі їх життєві шляхи.
«Хто його зна, — думав дехто. — Мо, воно й краще, щоб був тут замок».
Але не вірили панській некорисливості. Обережно мацали й обмірковували кожне Янекове слово, але не висловлювали своїх думок, добре пам'ятаючи, щ6 слово — горобець: вилетіло — не впіймаєш.
Янек замовк. Важке мовчання гнітило його, як гробова брила. Що вони думають, ці кремезні, флегматичні люди з мідними від сонця й вітру обличчями та вузлуватими руками, наче вилитими з чавуну? Він почував себе серед них як гнучка очеретинка і, не витримавши, спитав: