Чорна зоря

— До кабінету ведуть ці.

— Он як, — сказав Трампус і рішуче відчинив двері.

Контраст між невеликою затишною спальнею і кабінетом був разючий! Це, власне, була мала сцена, освітлена шістьма великими вікнами. Ніяких меблів, окрім простого столика. На вікнах різної форми драпрі, які були тут, очевидячки, з акустичних міркувань. Піаніно, зелена канапка і прегарний хромований бюст молодої венеціанки XVI століття. Що столик спустошили, не могло бути ніякого сумніву, бо навколо в дивному безладді лежали розкидані папери, зошити, записки, книжки.

— Прийшов і пішов сюдою, — показав Кост на велике вікно, що відчинялося всередину кімнати. — Навіть не спробував зачинити.

— Мене більше цікавить, як він одчинив, — сказав Трампус. — Це можна зробити тільки зсередини. Отже, він мав потрапити сюди віллою, а вікно одчинив, ідучи геть.

— Вікно не було зачинене, — зауважила, на подив Трампусові, Трекова. — Воно майже завжди відчинене. Мадам любить прохолоду. Зачиняє лише у великі морози.

— Ви хочете сказати, що воно зосталося відчинене й після вчорашнього нападу?

Трекова кивнула головою.

— Пані Салачова вам не сказала, щоб ви його зачинили?

— Нічого не сказала, то я й залишила його відчиненим.

Трампус підійшов до вікна і виглянув надвір: висота метрів п'ять. До стін вілли були прибиті дощечки з пальметами. По цих дощечках міг вилізти будь-хто не дуже важкий.

— Схоже на те, що ваша пані зумисне полегшила комусь шлях до кабінету.

Але у Трекової напоготові було дивовижне пояснення:

— Коли вже цьому надається вага, то мушу сказати, що мадам, коли верталася пізно й забувала ключ, — а це траплялося досить часто, — сама лізла по дощечках до кабінету, бо не хотіла мене будити. Знаєте, це все-таки клопіт. Лише раз вона упала і вивихнула ногу, але запевнила, що це їй, зрештою, до речі, бо саме треба було спокійно вивчити нову роль.

Трампус нагнувся й витяг з-під штори довгастого циліндричного електроліхтарика, схожого на ті, що їх носили за окупації офіцери вермахту.

— Пошлемо на дактилоскопію, — сказав Косту. Повернувся до столика. — Слідів зламу не видно.

— Бо пані Салачова лишала столик незамкнений, — мовив Кост. — Ключ висить на гачку біля дверей.

— Мадам, — втрутилася Трекова, — не замикала столика відтоді, як загубила ключі. Були вони старовинної роботи, і їх нелегко замінити. Знаєте, вона губить геть усе, що не прибите чи не пришите, тож воліє за краще залишати ключі вдома. А що вона їх ніколи не могла знайти, то я прибила отут цей гачок, і мадам помаленьку звикла вішати їх. — За мить додала — Втім, у столику не було нічого важливого, бо мадам усі такі речі кладе до сейфа, що стоїть у спальні за канапою. Я туди заглядала, все гаразд.

— Мрія злодіїв, — буркнув Трампус.

— До нас не ходили злодії,— заявила Трекова, — це була одна з приємностей моєї служби в мадам. Відколи я тут, нас одвідав тільки один. А коли потім пропечатали в газетах, що до артистки Салачової вдерлися злодії саме в ті дні, коли вона знімалася в фільмі на Сазаві, злодій надіслав мадам поштою листівку й вибачився. Мовляв, він не знав, що вілла її.