Яса

Так, помічав, як налягали на плечі літа, як потроху міняли вдачу. Ніби й не набрало ваги власне життя, а став обачнішим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильніше розглядався й вивіряв поступ. Може, це просто від того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. І не тільки тієї, що в м'язах, а й тієї, що в серці. Він умів скрутити все — підкову, повіддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокіт юрби, був упевнений у собі й вельми непоступливий. І робив усе не тією шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров і рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрічався з отаманом, помічав її одразу, бо вона промінилася з очей, зі слів, скупих, але кованих, як залізо, й розумів, що та сила — світла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях — ущербність чи непевність. Доброта і любов були приховані в отамановому серці глибоко-глибоко, здавалося, він сам приховує їх.

Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожці, недарма з року в рік знову й знову обирали його кошовим свого війська. Вони кричали його на свого ватага не тільки тому, що знали: він не полишить їх у бою, а й тому, що рівно ділив на всіх гнів і справедливість, в його серці завжди знаходили відгомін незлобивість та щирість і діставали найсуворішу відсіч науст і підступ. О, він не щадив їх! Він гримав на них, сварив, брав на глузи, навіть гірко, міг і шмагонути по плечах, однак вони знали, що він їх любить, і прощали те. Хоч він і не потребував нічийого прощення. Він беріг їх у походах і в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив тверді порядки на крам-базарі. В сутяжництві з січовиками лихварів завжди ставав на сторону козаків, наказував заплатити з Військової Скарбниці або й віддавав у заставщину власні гроші, якщо вони в нього були.

Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутніли козаки, стих рокіт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строї душі, веселим і гарячим, сповненим життєвої снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з іскрами в очах — й, хоч не відали, яка-то нині в його душі темна ніч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крізь ту тучу пробивалося тепле, м'яке проміння, то було тепло любові до отамана, тієї, яка не вичахає до смерті. І згадалася козакові на ту мить інша корчма, стояла вона від цієї за триста верст і за двадцять літ. Сиротою, вигнанцем з рідного дому валасався тоді він, Кайдан, по світу, заблукав до порожньої корчми під Смілою, в якій полуднував тільки один чоловік — жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кібчастим носом. Запорожець наминав книші з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животі, і він намагався не дивитися на стіл, дивився на свої постоли, припорошені білою пилюкою. Проте вже був тертий світом, намагався зачепитися балачкою за козака, відтак сподівався зачепитися й за полумисок.