Потойбiчне
- Автор: Стефаник Василь, Франко Иван Яковлевич
- Язык: украинский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Потойбiчне». Краткое содержание книги:
«Ґотична проза» – нова серія видавництва «Піраміда». І розпочинається вона антологією української ґотичної прози XX століття «Потойбічне». Упорядник Юрій Винничук не тільки помістив до антології твори класиків Івана Франка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, але й розшукав для цього видання маловідомі твори, які публікувалися у довоєнних та зарубіжних часописах, відкривши таким чином новий недосліджений пласт нашої літератури.
Увійшли. Саля довга, лискучий паркет, біла стеля, стіни червоним шовком оббиті. Вздовж одної стіни шість вікон, усі до городу, під другою канапки і фотелі, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював і не рівночасно, але всі покриті покостом з фабрики часу, з тої самої, що робить патину на мідяні криші церков, на бронзові статуї полководців і на прикраси ампіру.
– Отсей пан посередині – це воєвода, гордощі наших панів. Життя і смерть багато тисячів народу тримав у своїх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий світ вислав, на те й воєвода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приїдуть, зберуться у їдальні, маршалок кожному його місце покаже. Чекають. Аж і воєвода входить. Стане при столі, коло свого фотеля, поведе оком направо й наліво, а тоді з пістолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, пані йойкнуть, а він: «Вітайте дорогі гості. Це вам на віват. Простіть, коли кого стривожив…» Такий був.
Дама в гермелінах коло нього – це жінка воєводи. Направо й наліво від них їх сини й доньки. А отсі коло дверей в кутку – (тут слуга нахилився до гостя, одно око прижмурив, як до стрільби, і не без деякої іронії у голосі казав): – ці до фамілії не належать. Покійний дідич привіз їх із заграниці. Купив у якого торговця стариною, чим більше предків, тим краще, правда? Недаром же й Вергілій цілу поему написав, щоб римлян вивести від троянців. Мій рід теж небуденний, – сказав нараз слуга і випрямився, як струна… – Ми з діда-прадіда лакеями були. Прадід маршалком в отсьому самому дворі служив. Маршалок. Хе, хе, хе! Над службою і псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз панові стрілило в голову і питає: «Маршалку! А кілько в нас служби в дворі?» – «Сорок сім люда, прошу ласки вельможного пана». – «Сорок сім?.. Почислимо».
Задзвонили, і кругом ґазону уставилася ціла двірська прислуга, хлопи й жіноцтво. Рахують, – сорок шість, рахують ще раз і таки нема сорок сім. Пополотнів мій прадід, не знав, бідака, що тая баба, що в комірці цілий день цукор рубала, якраз на кольки померла.
«То ти такий маршалок! – гукнув пан, – то ти так свою службу робиш!» – і кивнув на гайдуків: «Випороти його!»
І випороли маршалка… Маршалок!
Але поза тим нарікати на свого предка не можу. Була це «персона», – його хоч би й на королівський двір посилай, сорому не зробив би. Розумів своє діло, а діло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!
– А чий це портрет? – спитав гість, показуючи на гарну паню, кокетливо всміхнену, зі шнурком перед на рожевій, лебединій шиї.
– Це наймолодша донька воєводи.
– Гарний малюнок. Хто його робив?
– Кажуть – Бакчіареллі, але я при тім не був, ручатися не можу, може, це твір котрого з його учнів, бо сам він лиш короля та королівських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий від портрету. Я тої самої гадки. Може, пан порівняють?
– Що ви це? Вона ж померла, заки я на світ прийшов.
– Та воно так, а все ж таки, коли пан цікаві, то можуть побачити її. Треба лиш положитися спати в сусідній кімнаті на отомані. О дванадцятій годині вона злазить зі стіни і чистить паркет.
– Жартуєте!
– Де ж би я смів. Говорю сущу правду. Підіпне шовкову сукню, на білі сап'янці надіне щітки і чистить, чистить, поки не запіють кури. І не всміхається тоді, так як на портреті. Прижмурить очі, закусить губи і чистить. Соромиться, бо на неї ціле товариство зі стін глядить.
– Що за диво!
– Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Ото ж служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої ясної панянки. А до панянки приїздив стольникович, женитися хотів, тільки воєводи боявся. Панянці подобався панич, а паничеві покоєва в око впала. Запримітила це панянка і стала знущатися над безталанною дівчиною. Казала себе чесати і драпала її, як кітка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет і щіткою по голові била. «Щоб мені цей паркет був як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе».