Ольвія

Ось так я дізнався, що той мідний наконечник – то Скілів. Я велів схопити того злидня, він і зізнався у всьому, як було. Я велів прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана і пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть і поволік за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тій могилі.

І показав нагаєм на могилу, над якою кружляв орел. Тінь його носилася по зеленій ковилі. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерігав за орлом.

– Батько й досі не полишає надії повернутися у цей світ, – зітхнув він, і в його голосі відчулося невдоволення. – Певно, у нас краще, аніж у світі предків.

– Звідки ти знаєш, чого він хоче? – здивувалась Ольвія.

– Над його пристанищем літає орел, – пояснив Тапур. – То його Ор підманює, щоб він приніс йому Борисфенової води у дзьобі.

– Ну й що?

– Хіба ти не знаєш, що вожді завжди повертаються із того світу, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфенової води? От і вождь Ор хоче повернутися сюди.

– Це добре?

Тапур якось дивно глянув на неї.

– Повернувшись у білий світ, Ор відбере у мене владу і знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нікому не віддам. Навіть рідному батькові. Тому хай Ор краще не повертається, його дні у цьому світі вичерпані, і він свою чашу випив до дна.

Чим ближче під'їздили вони до могили, тим більшою і грізнішою вона ставала, наче виростала із землі. Ольвія знала, що у скіфів по висоті і величі могильного кургану можна визначити, хто лежить під ним у гробниці та яке становище займав небіжчик за життя. Жінок, дітей, наложниць та рабів скіфи ховали просто, у простих ямах, і курганів над ними не насипали, якщо ті жінки та діти були незнатних родів. Загортали яму, і все. І ті могильні горбики швидко зрівнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою і назавжди щезали. Дрібним був небіжчик за життя, не виділявся ні багатством, ні військовою кметою, то для чого його виділяти курганом після смерті? А ось воїнам вже насипали кургани, невеликі, скромні, але нагортали. В яму клали лук, стріли, акінак, глиняну чашу – от і все. А вже над старійшинами родів і племен, над прахами знатних мужів з'являлися високі кургани, ще вищі – над вождями та їхніми синами й родичами, а ще вищі – над царями. Їм нагортали такі високі кургани, що коли під'їдеш до його підніжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять ті кургани віки та віки, й стоятимуть ще віки та віки… Тисячі літ стоятимуть.