Прогулянка

Якщо зараз хто-небудь скаже, ніби я безпардонний нахаба і деспот, а ще владолюбець, який валить, ніби сліпий, напролом, то я буду заперечувати, тобто наважуся стверджувати, що маю право вважати таку особу глибоко дезорієнтованою. Так сумирно і чуйно, як я, не ставився до свого читача ще жоден автор.

Ну, а тепер можна люб’язно подати вам палац із його покоями: я просто-таки повнюся тріумфом, бо ось цим напівзруйнованим шляхетським гніздом, цією вельможною посілістю, лицарською та маґнатською оселею, що саме виринає на моєму шляху, оточена старезним парком, дуже варто пишатися, творити з неї сенсації, пробуджувати заздрість, викликати подив і здобувати шану. Не один чутливий горопаха-літератор пожив би всмак із найвищим задоволенням у такому от собі замковому дворі поруч брами для в’їзду вельможних, гербами оздоблених екіпажів. Не один бідний, хоч і життєлюбний художник мріє про тимчасове перебування у казковій старовинній садибі. Не одне освічене, хоч і вбоге, як миша, міське дівча захоплено та платонічно марить про ставкові плеса, ґроти, склепінчасті покої, про всю цю розкіш і про себе — як в’ються навколо неї меткі слуги та шляхетні рицарі. На резиденції, що її тепер я розглядав, тобто на її мурі, можна було побачити й відчитати число 1709, й це, ясна річ, відчутно підсилило моє зацікавлення. З непідробним захватом дослідника старовини та природи я зазирнув до омріяного, старого, незвичайного саду, де в басейні з плюскітливим фонтаном відразу ж запримітив рідкісну рибину завдовжки з метр — самотнього сома. Так само я відкрив і в романтичному піднесенні констатував появу садового павільйона в мавританському чи арабському стилі, щедро і вміло розписаного блакитом, таємничим сріблом зірок, золотом, бронзою й поважною шляхетною чорнотою. Найтонша інтуїція відразу підказала мені припущення, що павільйон швидше за все було зведено року десь 1858-го; рознюхавши це, розгадавши і встановивши, я можу тепер за першої ж нагоди виголосити з цього приводу спеціальну доповідь у залі нашої ратуші — з гордо піднесеним чолом і впевненістю на лиці. Цю мою доповідь найімовірніше не забарилась би процитувати преса, що само собою не могло б не тішити; трапляється ж і таке, що преса про подібні речі не згадує жодним словом. Поки я придивлявся тому арабському чи перському павільйонові, на думку мені спало таке: «Як гарно тут, мабуть, уночі, коли все огортає непроникний морок, коли все накрути тихне, темне й німе, а ялиці ледь проступають із темряви, й опівнічний трепет хапає за серце самотнього мандрівника, і в павільйоні розсіює солодке жовтаве сяйво лампа, що її внесла красива, вишукано одягнута шляхетна пані, яка згодом, за підказкою свого рідкісного смаку й за велінням душевного пориву, сідає до фортепіано, що неодмінно мусить знайтися в нашому павільйоні, й починає награвати мелодії, а відтак — дозвольмо собі ще зухвалішу мрію — наспівувати їх своїм дивовижним чистим голосом. Як хотілося б це почути, щоб, наче уві сні, наповнитися щастям від нічної музики!»