Месопотамія
- Автор: Жадан Сергей Викторович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-6541-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Месопотамія». Краткое содержание книги:
[Обережно! Ненормативна лексика!]
* * *
Історії Вавилона, переказані для тих, хто цікавиться питаннями любові й смерті. Життя міста, що лежить поміж рік, біографії персонажів, які б’ються за своє право бути почутими, хроніка вуличних сутичок і щоденних пристрастей. Освідчення й зради, втечі й повернення, ніжність і жорстокість. Найліричніша книга автора.
* * *
Що таке Месопотамія — це кожен розуміє по-своєму. Наприклад, вона може бути осілим між двома замуленими річками пагорбом Харкова. Або будь-яким іншим межиріччям. Із притаманним йому межимов’ям, межинультур’ям, межидержав’ям та рештою трагікомічних випробувань, що підстерігають нас межи народженням і смертю. Одне слово, не схоже, щоб за останні 5—6 тисяч років щось на цьому світі суттєво змінилося. Нам залишається повторювати все ті ж месопотамські подвиги і гріхи. Жадану залишається складати про них вірші і прозу. Бо хто ще між Доном і Сяном уміє так щемно писати про те, що стається з усіма скрізь і завжди?
Олександр Бойченко, літературний критик, публіцист, перекладач
— Давай, — сказала, — пий.
— Як робота? — запитав я поважно.
— Робота нормально, — пояснила вона. — Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. А ти чим збираєшся займатись? — запитала.
— Обживусь поки що, — відповів я, вирішивши не відкривати всіх козирів. — Можна тебе поцілувати?
— Ще чого! Заведи собі друзів — з ними й цілуйся. Все, давай.
Підвелась, підхопила піджак, сунула мені невідкорковану пляшку й пішла спати.
Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капці? Окуляри? Усе мало закінчитися зовсім інакше. Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню — за стіною почулися кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху. Запалює газ, ставить чайник, сідає. Встає, підходить до вікна, знову відчиняє, дістає запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добиває сигарету, видихає дим із легень, причиняє вікно, дістає з кишені піджака мобільний, перевіряє вхідні, різко ховає телефон назад. Закипає чайник, вона довго не звертає на нього уваги, стоїть і напружено дивиться перед собою, саме туди, де стою я. Різко повертається, зі злістю перекриває газ. Сідає за стіл, важким рухом згрібає в куток усі горнята, ложки та блюдця. Далі я ніяк не можу розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! — раптом доходить до мене, вона плаче! Вона там сидить і плаче! Так-так, сидить сама в порожній квартирі й ниє. Заливається гіркими слізьми, безутішно побивається, наковтавшись проти ночі гіркого тютюну, і немає нікого, зовсім-зовсім нікого, хто б почув її плач, хто міг би її втішити! Нікого, крім мене. Я аж підстрибую від такого прозріння, збиваю пляшку, та глухо завалюється набік і повільно, як вантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи й порушуючи навколишню тишу. Вона по той бік насторожується. Усе розуміє й затихає, прислухаючись. Пляшка докочується до стіни й зупиняється. Я теж затихаю. Стою й слухаю, як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.
Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала з порогу:
— Так і знала, що ти спиш!
Пробіглася коридором, зазирнула до ванної, кинула прискіпливий погляд на кухню й завалила прямо до кімнати, де я спав. Спав я без одягу, і ось тут вона нарешті розгледіла все.
— Ой, — сказала, сідаючи поруч і торкаючись мого плеча, — що це в тебе зі шкірою? — запитала вона, розглядаючи мою татуху. — Це пес?
— Дракон, — відповів я, — просто недомальований.
— Ну, — не погодилась Даша, — який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвіст. Такса, — вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкірою мені потік вогонь. Проте не встиг я знайти відповідь, як вона зіскочила з ліжка. — Давай, — наказала, — одягайся, щось тобі покажу.
Я поспішив одягнутись. Чомусь мені не вистачало впевненості, до того ж після такси взагалі не було бажання в чомусь її переконувати. Даша відчинила двері на балкон, вийшла, стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там є. Вона стояла в білому готельному халаті. Волосся прихоплене було сіточкою, у ній вона, схоже, й спала, від чого зачіска її нагадувала ретельно й уміло підібраний овочевий набір для супу. Я понуро підійшов.
— Так, — промовила, озирнувшись, — зараз я тобі все покажу. Потім відіспишся. Дивись, — почала, звільняючи мені місце. — Бачиш?
Я подивився вниз. Було багато сонячного світла, що сліпило очі й позбавляло предмети чіткості. За мить зір повернувся, речі окреслились, фарби набули повноти. Травень завершувався зеленню й теплом, свіже повітря лежало на дахах і стояло в подвір'ях. Вулицею бігли школярі, снували нечисленні перехожі, на розі стояв двірник, світячись здалеку помаранчевим вогнем жилетки. Так починається свято, подумав я.