Бікфордів світ
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6504-9
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бікфордів світ». Краткое содержание книги:
«Бікфордів світ» – це дуже серйозна та дуже сумна казка, сюжет якої складно переказати. Головні її теми – пам'ять і страх. Пам'ять про дитинство, розчарування у реальному світі, побоювання будь-яких змін, відсутність бажань, комплекс провини і безсилля перед життям. Роман жорсткий, абсурдний, проте цілком логічний. Ми всі прив'язані до бікфордового шнура в цьому вибуховому світі й тягнемо його за собою все життя.
– Я придумав такий дзвін… – вів далі Іван Тимофійович, – а якщо ви гадаєте, що я не зможу переписати вчення…
Сини мовчали.
– Дзвін почнемо робити сьогодні. Із старого кедра, що впав минулої зими поряд з воротами.
– Дерев'яний?! – вирвалось у Андрія, і він засумнівався, що батько їхній при повному розумі.
– Так, дерев'яний, – підтвердив Іван Тимофійович. – Але скажіть спершу: чи підете зі мною?
Після хвилинного мовчання Володимир кивнув. Андрій і Микола кивнули вслід.
– Після того, як наш дзвін зазвучить, Господь пошле нам знамення і вкаже шлях звідси. – Іван Тимофійович відійшов од іконостаса, трохи зачекав і несподівано швидко вийшов із каплиці.
Кедр, який упав минулої зими, був у три людські обхвати. Взявши пилку та сокири, останні жителі скиту взялися за роботу. Батько давав указівки, сини працювали мовчки. Перед смерканням разом поглянули на сонце, перехрестились і ввійшли до воріт скиту. Сини почувалися ніяково й навіть один на одного не дивилися. Так мовчки і розійшлися по своїх зрубах. Тільки батько мав упевнений вигляд, твердою ходою крокуючи до будинку. Він давно мріяв про цей день – і він настав. Настала й закінчилася перша в його житті й у житті його дітей робоча неділя. Отже, зламалася споконвічна традиція та заповідь, а значить, можна ламати й далі, і тоді вони знайдуть свій шлях до Господа й отримають його благословення на все подальше життя. Адже якби давнє вчення було вірне, то давно б уже на землі виникло царство Боже і не творилося б стільки зла, й не довелося б його дідові відводити за собою в тайгу єдиновірців, переслідуваних шахраями-священнослужителями, що служили передусім собі, а вже потім Господові.
Володимир, прийшовши додому, став навколішки перед іконою Богородиці й простягнув до неї руки, показав їй долоні. Погляд Богородиці був добрим, але дивилася вона кудись далі, крізь Володимира, і він, сам уважно оглянувши долоні, підвівся з колін. Відчуття гріха не було, як, можливо, не було й самого гріха.
Буденні дні принесли буденний клопіт, а наступна неділя знову зібрала їх біля широкої кедрової колоди. Батько пояснив синам, якої форми надати дзвону, і робота знову тривала до передзахідного сонця. Коли воно, багрове, опустилося за далекі дерева, всі вже входили у свої будинки. Микола здивувався тому, як швидко він звик до буденної неділі. Іван Тимофійович радів, що робота рухається і скоро зазвучить у серці тайги новий дзвін, волаючи до Бога.
Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвін, і не могли собі цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумає, що вони сумніваються: а чи зазвучить дзвін узагалі. Сумніватися в його словах і справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.
Дзвін під керівництвом Івана Тимофійовича набув форми і став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зріст.
Прийшла ще одна неділя, й Іван Тимофійович послав синів у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.
Залишившись сам, Іван Тимофійович сів біля дерев'яного равлика.
Гострив на бруску сокиру. Підвівся, перевернув майбутній дзвін на бік і, примірявшись, почав вирубувати в днищі виїмку.
Працював повільно й акуратно, майже без розмаху. Закінчив, коли рука заходила в дупло майже по лікоть. Далі сокира була вже без потреби. Іван Тимофійович перепочив трохи, потім зібрав хмиз і запалив вогнище біля майбутнього дзвону. Сів погрітись і замилувався вогняним візерунком палаючого моху.
Вогонь дрібними іскорками квапливо бігав по синьо-зеленій моховитій корі, не кваплячись братися за сухе дерево.
«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь і той смак знає, спершу з'їдає найкрасивіше».
Наблизився полудень. Іван Тимофійович сходив у дім і приніс декілька картоплин, після чого поділив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, і незабаром обидва вогнища палахкотіли жаром. Тоді Іван Тимофійович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючі гілки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову підвівся й повернувся до свого будинку.
Повернувся із сапою в руці й поклав її іржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонілося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипіло і піддалося силі розжареного заліза. Іван Тимофійович знову кинув сапу у вогонь.
Робота просувалася. На душі у старого стало якось особливо добре. Він радів вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радів, як дитина, і від цього працював завзято й так само завзято перекидав із долоні на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неї, розламував і їв. Час минав швидко та радісно. До вечора в дупло заходила вся сапа з руків'ям. На тому Іван Тимофійович зупинився й пішов у дім очікувати синів. А вогнище, догоряючи, намагалось освітити випалене дупло.