Кінець Жовтого дива

— Справді, я не хворий.

— А чого ж ти тоді тут?

— Привезли помилково.

— Хочеш яблука?

— Давай.

Хлопець дістав із тумбочки двоє яблук, кинув їх на мов ліжко, потім нахилився до мого вуха:

— Тобі можна вірити?

— Звичайно.

— Не продаси?

— Ні.

— Тоді слухай. — Хлопець злодійкувато озирнувся довкола й палко зашепотів: — Приміщення цієї лікарні будував мій батько. На стелі одної з кімнат, під фанерою, він сховав мішечок золота. Помираючи, батько відкрив мені свою таємницю. Через те я і в лікарні, щоб знайти і забрати це золото.

— Звідки ви знаєте, що золото сховане саме в цій кімнаті?

— Інші я вже перевірив.

— Не знайшли?

— Ні.

— Отже, золото тут?

— Так, у цій кімнаті.

— А що ви зробите з золотом, як знайдете його?

— Скажу, якщо не викажеш.

— Не викажу!

— Удвох з тобою втечемо до Афганістану.

— А що ми там будемо робити?

— Збудуємо автомобільний завод. Станемо мільйонерами.

— Не хочу бути мільйонером, не хочу тікати.

— Втечеш.

— Ні, не хочу.

— Ах, он як!!!

Хлопець підхопився, злапав мене за комір і ну душити, так що я аж захрипів. Я насилу вирвався з рук душителя, залишивши йому клапті моєї сорочки. Але він знову пішов на мене, готуючись до стрибка. Я розігнався і вдарив його головою в груди, він беркицьнувся на своє ліжко. Полежав трохи і раптом як зарегоче!

— Дурень ти, я ж пожартував!

— Сам ти дурень.

— Але, Хашиме, ти мене не викажеш?

— Сказав же — ні.

— Допоможеш розшукати золото?

— Ні!

— Гаразд, мені більше перепаде. Хочеш яблука?

— Їж сам! — Я накинув халат наопашки і вийшов у коридор. Дуже мені треба: дасть двійко яблук й одразу кинеться душити! А золото своє хай сам шукає.

Але шанувальник «жовтого диявола» не здійснив свого наміру. Надвечір у палаті з'явилися два елегантних лейтенанти з карного розшуку, звеліли йому перевдягтись у свій одяг і повели. Хвилин через десять літній хворий, ліжко якого стояло біля дверей, попрощався зі мною за руку й теж пішов. Я цілу ніч не стуляв повік: усе намагався збагнути, за що забрано косоокого, чому так поспіхом виписався літній чоловік. Я відчував, що між цими двома подіями існує якийсь зв'язок, але не міг напевне сказати, який саме. Все стало зрозуміло другого дня.

Фаріда, так звали медсестру, схожу на мою Айшахон, раптом з'явилася вранці в моїй палаті з каструлькою, загорнутою в рушничок, і сказала ніяково:

— Це вам. Пельмені принесла.

— Та ви що? — вигукнув я. Вона аж відсахнулася.