Викривлений простір
- Автор: Тесленко Александр Константинович
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Викривлений простір». Краткое содержание книги:
Про те, як було зірвано цей намір, мовиться в гостросюжетній. напруженій повісті «Викривлений простір».
В оповіданнях молодий український радянський письменник-фантаст, як і в попередніх своїх книгах, знову повертається до «старих і випробуваних» героїв — біокіберів.
Твори пронизані думкою: людина мусить гідно нести високе звання мислячої гуманної істоти.
«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.
9.
Безумства мирних днів народжують безумства війни.
«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»
… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:
— Привіт!
З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.
Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.
— Привіт, — відповів стиха.
Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.
— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?
На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.
— Я до тебе, Антику.
— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.
— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми з нею колись працювали…
— Ви біокібер? Ваше ім’я?
На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:
— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.
Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.
— Ви говорите правду?
Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:
— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.
Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:
— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.
«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»
— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.
Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»
Антик точно знав, що Вероніка вдома.
Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:
— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…
— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.
Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:
— Навіщо така прямолінійність?
— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?
— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.
— Так.
— Про що поговоримо?
— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…