Вічний рух
- Автор: Левченко Александр, Лишевский Володар Петрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Переводчик: Микола Сорока
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вічний рух». Краткое содержание книги:
— Гей, Романе, пильнуй виходи, — скоромовкою проказав роздратований блондин кудись собі в комір. — У нас тут один втік.
Несподівано десь за стелею почувся тихенький гул, який відразу ж затих, і один із співробітників, що стояв найближче до вікна, швидко виглянув назовні.
— Капітане, — винувато повідомив він через хвилю, — у них на даху був захований аеромобіль…
Блондин коротко хекнув.
— От шмаркачі, — втомлено промовив він сам до себе, — і хто б міг подумати… Знаю, знаю, — знову кинув у комір і звернувся до нас: — Ось так, панове терористи, закінчились ваші ігри…
— Зараз подадуть карету, і всі ви поїдете до нас у гості, — продовжував блондин, обводячи присутніх проникливим поглядом, і раптом наче спіткнувся, зустрівшись очима зі мною. — Ох, ледь не забув…
Він рушив до мене, і з кожним його кроком в душі міцніло відчуття, що все ж недаремно я так уперто боровся проти Богомила.
— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!
— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.
— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.
В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.
— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.
Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:
— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємну історію…
На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.
Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.
В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.
Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.
— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.
— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…
— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.
— Найціннішу реліквію? — перепитав я.
— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…