Зарубіжний детектив
- Автор: Кристи Агата, Стаут Рекс
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Володимир Мусієнко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
У романі Р. Стаута розкриваються незаконні методи діяльності ФБР, що тероризує американських громадян, викривається міф про горезвісну «свободу особи» в США.
Про злочинний світ мафії, до якого причетні посадовці урядових установ Італії, розповідається в гостро викривальному творі Л. Шаша.
У романі А. Крісті простежується, як загальна гнітюча атмосфера життя в англійському провінційному містечку стає грунтом для кривавих злочинів.
Я слухав. Зроду я ще не слухав так уважно. Потім спитав:
— Він мав револьвер?
— Так. «Сміт і Вессоп», калібру 0,38. Елтхауз мав дозвіл. Але в квартирі револьвера не знайдено, фебеерівці забрали його з собою — бозна тільки навіщо. В шухляді лежала лише майже повна коробка патронів.
Я мовчки дивився на Кремера й нарешті озвався:
— Отже, ви таки розкрили цю справу. Вітаю вас!
— Посмієтесь на шибениці, Гудвіне! Вам розказати, як це виглядає?
— Не треба. Але хто їх усе ж таки бачив?
Кремер похитав головою.
— Я скажу вам усе, що завгодно, тільки не це. Та й нічим вам той чоловік не допоможе. Він бачив, як ті троє вийшли з будинку, сіли в, машину й поїхали. Він також записав номер машини. Ось що і звідки ми знаємо. Але в нас зв'язані руки. Навіть коли ми тих трьох назвемо, що де нам дасть? Я знаю десятки вбивць і можу назвати їхні імена, та що з того, коли я не маю змоги довести їхньої вини?! Але цього разу, коли йдеться про ту кляту зграю, я ладен віддати свою річну платню, аби лиш піймати їх на гачок і посадити. Бо це не їхнє місто, а моє. Наше. Поліції Нью-Йорка. А ми, з їхньої ласки, вже кілька років змушені тільки стояти осторонь та скреготати зубами. А тепер, сто чортів, вони вже вдираються в домівки громадян у моєму районі, вбивають людей і сміються наді мною!
— Сміються? Невже таки сміються?
— Авжеж. Я поїхав на Шістдесят дев'яту вулицю і розмовляв з Реггом. Я сказав: ви, певна річ, знали про те, що Елтхауз збирає матеріали для статті, і за ним, мабуть, стежили й того вечора, коли сталося вбивство. Коли так, кажу, то я буду вельми вдячний за допомогу. А Регг мені й відповідає: він, мовляв, залюбки допоміг би, якби його спромога, тільки ж у них, бачте, надто багато важливіших справ, щоб морочити собі голову ще й убивством якогось нікчемного писаки. Я, звісно, йому не сказав, що тих трьох бачили. Він би просто зареготав мені в очі!
Жовна в Кремера напружено працювали.
— Звичайно, все це обговорювалося в комісара поліції. І не раз. Але руки в мене зв'язані. Ох, з яким задоволенням ми притисли б до стіни ту ватагу вбивць! Але з чим ми підемо в суд і чого доб'ємось? Отож ми вирішили цю справу закрити. А я собі сказав: «Я не тільки напишу комісарові рапорт про Вулфа та про вас, а й побачуся з вами і побалакаю». Не думаю, що у вас заберуть ліцензії. Але про те, що ми з вами зустрічались, я йому не скажу.
Кремер устав і взяв з ліжка своє пальто й капелюх.
— Можете спокійно допивати молоко. Сподіваюся, місіс Бранер не викинула грошей на вітер. — Він простяг мені руку. — Що ж, щасливого вам нового року!
— Вам теж. — Я підвівся й потис йому руку. — А той чоловік їх упізнає, якщо буде треба?
— Боронь боже, Гудвіне! Один проти трьох?
— Я розумію. Та хоч би для того, щоб збити декому пиху, він зможе їх упізнати?
— Можливо. Сам він каже, що зможе. Ну, ось я й розповів вам усе, що знаю. Не приходьте до мене і не дзвоніть. Дайте мені кілька хвилин, щоб я міг піти звідси. — У дверях він обернувся і додав: — Вітайте від мене Вул фа! — І пішов.
Я навстоячки допив молоко.
Коли я вийшов з вестибюля «Вестсайд-готелю», було двадцять хвилин на першу. Мені захотілося пройтись. По-перше, «хвоста» я за собою і досі не помічав, а прогулюватись і раз по раз не озиратися, чи не набивається тобі хтось у товариство, — просто розкіш. По-друге, не хотілося морочити собі голову похмурими думками, а коли я гуляю, такі думки якщо й зринають, то не встигають вилитись у слова. А по-третє, мені забаглося оглянути деякі варті уваги місця.
Видався погожий, майже безвітряний зимовий день. Я дійшов до Шостої авеню і повернув у південному напрямку. Ви краще зрозумієте, які гадки самі собою зринають у мене на прогулянці, коли я скажу, що, переходячи Вашінгтон-сквер, я подумав про одну дивну обставину, а саме: що Арбор-стріт лежить у Вілліджі. Цю думку не можна назвати похмурою — адже у Вілліджі живе близько чверті мільйона людей, і мені відомі куди дивніші обставини. Однак цей приклад дає чудове уявлення про те, які роздуми навіює на мене прогулянка.
На Арбор-стріт я бував і раніше, але з моєю розповіддю ті візити ніяк не пов'язані. Це така собі вузенька вуличка завдовжки всього три квартали з двома рядами старих цегляних будинків. Будинок номер шістдесят три стояв приблизно посередині вулиці і нічим особливим не вирізнявся. Я став на протилежному тротуарі й почав розглядати будинок. Вікна третього поверху, де жив і вмер Морріс Елтхауз, були завішені жовто-коричневими шторами. Я пройшов за ріг, де того вечора стояла машина ФБР. Пройшов, як я вже сказав, просто так, прогулюючись, без «хвоста». Але заразом я, звичайно, оглядав професійним оком і місце злочину, до розслідування якого мені, можливо, доведеться приступити. Іноді така прогулянка допомагає. Щоправда, тільки мені, а не Вулфу — той нізащо не підійде навіть до вікна подивитися на місце злочину. Звісно, непогано було б піднятися на третій поверх і оглянути квартиру Елтхауза. Але мені хотілося встигнути додому на ленч, отож я вернувся на Крістофер-стріт і спинив таксі.