У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Пригнічений тим, що сказав маркіз де Норпуа про мою пробу пера, згадавши, як важко мені було щось написати чи бодай серйозно обміркувати, я ще раз відчув, який я нікчема і який нездара. Колись скромні мої комбрейські враження та читання Берґотта розвинули в мені мрійливість, і я почав на щось надіятися. Саме цю тодішню мрійливість і віддзеркалювала в собі моя поемка у прозі; безперечно, маркіз де Норпуа це відчув і миттю зрозумів, що я — жертва марева, адамових овечок, а от сам посол не обмарився. Він показав мені моє місце: не літай, вороно, в чужії хороми (поглянувши на мене збоку, об'єктивно, оком доброзичливого і премудрого знавця). Я почувався прибитим, знищеним; моя тяма, як рідина, обсяг якої визначає посудина, колись розливалася так, що заповнювала собою весь огром здібностей генія, а нині, убувши, вміщалася цілком у тісному закамарку пересічности, куди її нагло загнав і взяв на замок маркіз де Норпуа.

— Наше знайомство з Берґоттом, — додав гість, звертаючись до батька, — відбувалося за дражливих, щоб не сказати пікантних, обставин. Кілька років тому Берґотт прибув до Відня, де я був за посла, мені його відрекомендувала княгиня Меттерніх, він розписався і висловив бажання побувати на прийнятті. Його твори якоюсь мірою, точніше, мірою досить невеликою, — це слава Франції, а я був за кордоном французьким заступником, — тож я подивився б крізь пучки на його особисте життя, дарма що воно мені й не подобається. Проте подорожував він не сам і сподівався, що я запрошу ще і його супутницю. Сам я, сказати по щирості, не святенник і як кавалер цілком міг би трохи ширше відчиняти двері посольства, ніж коли б я був жонатим і батьком родини. Одначе мушу сказати, що є така межа, за якою лайдацтво стає для мене нестерпним і виглядає ще огиднішим через той повчальний, ба навіть моралізаторський тон, до якого Берґотт вдається у своїх книгах, де йде якийсь довжелецький психологічний аналіз, щиро кажучи, кволенький: болісні роздуми, докори хворого сумління через сущі дрібниці й справжнє патякання (гріш йому ціна в базарний день), і все це попри те, що у своєму особистому житті він виказує цілковиту безвідповідальність і цинізм. Словом, од відповіді я ухилився, принцеса як не наполягала, все марно. Отож, я не думаю, щоб цей добродій мав мене на повазі й почував удячність до Сванна за те, що той запросив нас разом на той самий вечір. А може, про це попросив його і сам Берґотт. Від нього чекати можна всього, бо, власне, він хвора людина. У цьому єдине його виправдання.