Країна гіркої ніжності
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8772-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна гіркої ніжності». Краткое содержание книги:
Уранці Віта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.
Вона втекла зі школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на Байкове кладовище.
Біля воріт тупцяли, утрамбовуючи чобітьми й черевиками сніг, міліціонер і двоє цивільних. Спитали, куди вона йде. Дуетом по півречення: «Куди ви…» і другий: «…ти йдеш, дівчинко…» Ні, «ты идешь, девочка», — втім, російською й українською.
— Я приїхала на похорон Сосюри, — сказала Віта і далі жалібно: — Видатного українського радянського поета…
Злякалася, бо на мить здалося: її таємницю, як і Сосюрину, ці двоє у сірих пальтах розгадали — і продекламувала:
— Коли потяг у даль загуркоче…
Коли…
І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далі? Треба щось революційніше, полум’яніше.
І вона задекламувала несподівано хрипким голосом, що зірвався на тонюсінький дівочий фальцет:
— На майдані коло церкви
Революція іде.
Хай чабан…
І з жахом знов спинилася, забурмотіла:
— Ой… Пробачте, це Тичина… Тичина… Павло Григорович… Зараз я… Я пригадаю… Володимир… Миколайович… Сосюра…
Вона затнулася, тоді підвела очі й випалила в обличчя молодшому з тих двох у сірих пальтах (міліціонер чогось відійшов убік):
— Я комсомолець — стріляй!
— Бачу, знаєш творчість Сосюри, — посміхнувся, але якось мовби насмішливо, жовчно (чи так здалося) другий, доволі відразливий чоловік у сірому пальті.
— Я… Бій одлунав, жовто-сині знамена… Затріпотіли на станції знов… Я справді знаю вірші Сосюри…
— Вірю… Тільки похорон буде о чотирнадцятій годині… Доведеться почекати… Ти з якої школи?
— Я? — І тут Віта несподівано для себе збрехала, бо… Бо злякалася ще більше: — З двадцять сьомої.
— Ну-ну… Жди, якщо хочеш…
І Віта ждала цілих три години. День видався морозний, сипав тихий, але густий лапатий сніг, то переставав, то знову починав іти, мовби теж не міг ніяк дочекатися похоронної процесії. Віта геть замерзла, тупцювала, як перед тим ті троє, на місці й вздовж огорожі, і ноги в теплих черевичках геть мерзли, і заповзав мороз у рукавички, щипав за щоки.
Людей коло брами побільшало — приїхали у чорній машині (ой, воронок, пригадала Віта чуте в дворі слово), вистрибнули на сніг міліціонери. Після команди «рассредоточиться» частина пішла всередину, а частина стала обіч входу. Додалося й сірих чоловіків у сірих пальтах. Віта навіть подумала: мо’, міліція й ці сіро-пальтяні будуть хапати тих, хто знає крамольні вірші?.. А ще ж кажуть, так вчителька Тамара Гнатівна казала якось, Сосюра писав, що треба любити Україну. Якось не по-правильному любити…
Та Віта, хоч і пройшла вздовж ажурної огорожі, вернулася назад. Мусила вернутися. Цікавість, що ж трапиться далі, переважила страх.
І вона таки дочекалася. Дивилася на людей, що підходили й підходили до цвинтаря, просто підходили з журними обличчями. Потім на солідних і простіших учасників прибулої похоронної процесії. Разом з усіма зайшла всередину. Лише на коротку хвилину, коли зняли труну з машини, щоб нести далі, побачила лице свого Поета. Спокійне, загострене, воно попливло над людськими головами. І на мить здалося: Поет загадково посміхнувся.
Віта здригнулася, поспішно відвела очі. Жалібна мелодія краяла серце. Потім на траурному мітингу до неї доносилися ледь чутні слова. Тільки одного разу наприкінці (мабуть, колючий вітер подув у бік, де стояла) почула виразно, хоч і дуже тихо:
— Холодно, ой, холодно буде тобі, Поете, тут лежати…
Віта стала навшпиньки, на чиєсь плече сперлася — обличчя того, хто говорив, здалося знайомим. Якесь наче не українське, татарське, монгольське чи що. І раптом пригадала. Вона ж його бачила в шкільному підручнику з української літератури. Тепер наче зійшов з того підручника, з фотографії. Теж поет. Андрій… Андрій Малишко. Андрій Самійлович Малишко, он хто промовляє.
Едик мусив полюбити Сосюру. Тепер поетова таємниця лежала разом з ним, вже не таким ніжним, таким тривожним, у могилі, а своєї, свого відкриття Віта нізащо не видасть. Нікому, навіть мамі. Може… Може, колись… Едикові. Едикові? Дивно, що подумала про нього… Що могла довірити свою таємницю.