25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Пілсудський завжди був переконаний, що війну 1920 року не було доведено до логічного кінця. Через місяць після перемир’я він сказав лідерові незалежницького руху кримських татар Каферу Сеїдахмету Кірімеру, якого приймав у своєму палаці Бельведер: «Доки численні народи залишаються під російським ярмом, доти ми не можемо дивитися у майбутнє спокійно». А через 15 років, за місяць до смерті, звірявся своєму ад’ютантові: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».
Ще одним болючим розчаруванням для Пілсудського стало категоричне небажання його земляків-литовців увійти хоч у якусь федерацію чи конфедерацію з Польщею. Більше того, 1920 року литовські війська воювали проти поляків у союзі з більшовиками. Генерал Люц’ян Желіґовський, такий самий литвин, як і Пілсудський, восени 1920 року формально вийшовши з польської служби, захопив зі своїми «добровольцями» Вільнюс і Віленщину, більшість населення яких складали спольщені литвини. Було створено квазідержавне утворення — «Центральну Литву» (щось на кшталт «Молдавської» Придністровської республіки). Два роки Пілсудський умовляв литовців повернутися в «обійми польського брата» й отримати назад свою старовинну столицю взамін на «союз». Але литовці ніяк не згоджувалися з утратою незалежності. Тоді Віленщину було приєднано до Польщі, у складі якої вона й перебувала до 1939 року, а «невдячні брати»-литовці стали для пілсудчиків чи не страшнішим ворогом, ніж росіяни разом із німцями.
Може, це все й стало основною причиною того, що у 1923 році Пілсудський зрікся всіх державних посад і влади та відправився у добровільне заслання в містечко Сулеювек під Варшавою.
Після дводенних боїв у Варшаві 12—13 травня 1926 року пілсудчики зламали опір військ, що залишалися вірними законному демократичному урядові, і привели до влади свого вождя та кумира. Режим всевладдя Пілсудського існував у Польщі до самої його смерті у 1935 році, а фактично навіть довше, позаяк аж до чорного вересня 1939-го всю повноту влади у країні зберігали пілсудчики. «Пілсудський іде з демократією, і демократія приходить з Пілсудським», — стверджували прибічники Коменданта. Це, звичайно, абсолютно не відповідало дійсності. Створений під демократичними гаслами санації (оздоровлення) суспільства, боротьби з корупцією та захисту прав знедолених верств населення, режим насправді нічого спільного з демократією не мав.
З дев’яти років своєї практично необмеженої влади Пілсудський лише 25 місяців був прем’єром, принципово не бажав боротися за президентство. Більше того, Перший маршал республіки у 1928 році відмовився і від прем’єрства, формально залишився тільки… генеральним інспектором збройних сил. Якщо спершу якісь демократичні умовності зберігалися, то 1930 року було розігнано сейм і проведено масові арешти всіх політичних опонентів Пілсудського. Втім, арешти почалися ще раніше. Так, відразу після Травневого заколоту 1926 року (перепрошую, революції) за сфабрикованими звинуваченнями у фінансових махінаціях було заарештовано генерала Розвадовського, який, нагадаємо, командував польськими військами під Варшавою у 1920 році. Через півроку генерал вийшов із в’язниці, але незабаром помер за загадкових обставин. Подейкують, що його отруїли. Але розслідування так ніхто ніколи і не проводив. Підживлювала ці чутки та дріб’язкова послідовність, з якою Пілсудський знищував (принаймні політично) всіх тих, хто міг суперничати з ним у популярності, претендував на лідерство в польському націонал-патріотичному таборі. Пілсудський дуже любив легенду про себе як про батька незалежності і єдиного творця держави і робив усе, щоб розбудувати і закріпити ту легенду. Він намагався поставити себе вище за будь-які державні посади, не кажучи вже про політичні партії, стати таким собі Батьком, чи навіть Дідом нації. Не випадково, що прізвисько Дзядек, Дідусь дуже часто вживалося на сторінках проурядової преси, і Пілсудський нічого проти такої фамільярності не мав.
Створений Пілсудським санаційний режим з позицій сьогодення не може викликати жодного захвату. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану — колишніх легіонерів та пеовяків. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони прийшли до влади.
Пілсудський, за його власними словами, абсолютно не розумівся на економіці і намагався не втручатися в ці питання. Тому політику пілсудчиків у цій сфері важко назвати ефективною. Досить зауважити, що аж до кінця існування Другої польської республіки у 1939 році так і не було досягнуто рівня промислового виробництва, який існував на цих землях у 1913 році.