Карпатське танго

– Добре, хлопці. Шкода, що мені тільки саксофоніст потрібен… Та, думаю, десь колись принагідно ми з вами щось разом утнемо, гаразд? Приємно було з вами посидіти, та часу в мене обмаль. Проведи мене, Вікторе, дорогою перетремо тему, – швидко одягає гарний плащ під пояс і йде до виходу. У дверях обертається. – Андрію, забув тобі дещо сказати. Сподіваюся, ти бачив килимок біля кабінету Тетяни Василівни? Ото для неї індикатор вихованості студента. На ньому треба загальмувати й ногами шур-шур, ніби ти додому заходиш, зрозумів?..

Я б отут і жив. Постійно. Не виходячи нікуди. Навіть поїсти. Ситий був би, вбираючи кольори й відтінки трьохсотлітньої селери, завжди свіжих риб, мідій, винограду з полотен голландських художників. Потребу в спілкуванні задовольняв би, розмовляючи з надійним другом – усміхненим Франческо Бартолоцці[4], якого намалював Рафаель Менгс[5]. Щовечора бігав би освідчуватися в коханні завжди юній і прекрасній Катерині Стаженській на двометровому полотні Франсуа Жерара[6]. Може, вона ожила б і ми б навіть кохалися в оцій обителі вічної й бездоганної краси. Наші діти були б такі ж гарні й милі, як діти художника Матейка[7]. Наше щастя тривало б вічно… Я ходив картинною галереєю серед досконалості, яку створили люди, що не помічали бруду ні земного, ні людського. Вони мали великий талант бачити й передавати лише красу. І ця будівля теж створена насамперед для краси. Ніхто в нашому селі не будував оселі з високою стелею: даремна витрата деревини й втрата тепла, що йде вгору. Хата має бути затишна й тепла, наче нірка. Цей палац інакший. У маленькій хатині й усі думки приземлені – про те, щоб було добре тілу, а в отаких високих будівлях добре розмірковувати про щось духовне й вічне. Почуття голоду, з яким я зайшов сюди, уже понад дві години мовчало. Я всотував барви, стилі, епохи. Якби я міг повернутися в часі на рік і в мене, випускника, хтось спитав, ким я хочу стати, то я відповів би: «Художником»…

Лише зміна освітлення привела мене до тями. Уже вечоріє. Літня поставна жінка в одному з великих залів підходить і стиха мовить:

– Ви, юначе, тут уперше, бачу. Вас часом не з медінституту прислали?

Я широко всміхаюся. Подумки віддаю належне своєму викладачеві: «От Тетяна Василівна, от молодець! Правильно кує медичні кадри!» Киваю.

– Так, із медінституту. Казали одну картину добре роздивитися. Та ви знаєте, тут мене все так вразило, що я вже й забув, яке то полотно…

Музейний працівник із розумінням хитає головою.

– Ходіть, я вам покажу. Це дуже талановитий живописець Венеціанської школи… Себастьяно Річчі жив майже триста років тому… – розповідає дорогою. – Ви знаєте, що таке ковчег?

– Той, що Ной збудував для порятунку від потопу? – згадую давно забуті епізоди таємного читання Біблії вдома.

– Так, є ковчег-корабель, який створив Ной, а є ще скриня, призначена для зберігання кам’яних табличок із десятьма заповідями, які Мойсей отримав від Бога. Ви, напевно, з ними не знайомі… – зітхає жіночка й зупиняється.