Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша
- Автор: Митрофаненко Юрий Станиславович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-189-453-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша». Краткое содержание книги:
Легіон УСС перебував в Олександрівську, коли в Києві відбувся державний переворот та встановлено було владу гетьмана П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.). Після перевороту відразу повіяло «російським духом». Українізація міст і сіл Запоріжжя, яку активно підтримували стрільці, припинилася. З приходом гетьмана скінчилася для УСС радісна доба безжурного романтичного захоплення Східною Україною, вони зіткнулися з багатьма проблемами українського державотворення.
За розпорядженням австрійського командування легіон УСС у повному складі мав розташуватися у повітовому місті Єлисаветграді та навколишніх селах. Щодо причин такого рішення є різні припущення у самих стрільців та дослідників. Найбільш поширеною є версія про те, що легіон в австрійській армії зарекомендував себе як дисциплінована військова частина, яка повністю підкоряється наказам командування. Тому австрійська окупаційна влада в Україні прагнула використати стрільців для налагодження стосунків з місцевим населенням. Українські селяни, протестуючи проти грабіжництва німецьких та австрійських військ, піднімались цілими селами на повстання. Епіцентр великого селянського повстання був неподалік від Єлисаветграда, на Звенигородщині. За кілька днів до прибуття стрілецьких частин на Єлисаветградщину там вибухнуло та було жорстоко придушене повстання в с. Канежі. Криваві каральні операції австрійців і німців не давали бажаного результату — опір селянства не згасав. Отож прибуття галицьких стрільців мало на меті, по-перше, посилити австрійську військову присутність та контролювати можливість виявлення невдоволення місцевих селян, а також забезпечити безперешкодне вивезення продовольства в Австрію.
Малоймовірними здаються сподівання австрійського командування на активну участь стрільців легіону в каральних операціях проти українського селянства. Перебуваючи в 1915-1917 рр. на території Волині, стрільці виявили своє лояльне ставлення до місцевого населення. Тоді вони ставали єдиними захисниками селянства від сваволі австрійських окупаційних властей, відкривали школи, проводили національно-освідомчу роботу. Досвід національно-патріотичної діяльності УСС на Волині використано було й на Єлисаветградщині. Очевидно, рішення про розміщення легіону УСС у самому серці України було прийнято людьми, які або недооцінили можливостей українського свідомого вояцтва, або свідомо йшли на ризик, використовуючи стрільців у своїх цілях.
У багатьох стрільців залишились яскраві спогади при прибуття частин УСС в місто та села постою. Фронтові частини легіону прибули залізницею із Запоріжжя та розташувались у Масляниківці та Миколаївці (нині — в межах міста Кропивницького). Їхнє враження від степового міста й сіл після кількамісячного походу по Наддніпрянщині були дещо стриманішим, ніж у молоді — стрільців Вишколу та Коша. Галицька молодь, яка через вікно вагона вперше бачила омріяну та оспівану в піснях Україну, сприймала все побачене й почуте в якомусь стані ейфорії. Досить вдало передав атмосферу прибуття до Єлисаветграда 13 червня 1918 року стрілець Михайло Горбовий: «Вже здалека мріє місто, з копулями церков, твердинею. На двірець (залізничний вокзал — В.І.) заїздимо о годині п'ятій пополудні, при грімких звуках орхестри. Зараз таки мало не все місто злягло на двірець, побачити „австрійських козаків“, Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою, — дарма, що були доволі помучені тижневою подорожжю, теж хотіли „показатися“.
Вирівнялись лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двинулося стрілецтво в місто. Вже цей перший виступ викликав у публики дуже достатнє вражіння, а це в той час багато значило» [15, с.69-70].
Кіш УСС розмістився спочатку в Карлівці, а потім в Іванівці (Благодатному). Вишкіл стояв недалеко в с. Грузькому [45, с.49]. Гуцульська сотня розташовувалась спочатку в с. Масляниківці, а в серпні 1918 р. перебралась до с. Соколівського [27, с.81]. У липні 1918 р. 44 сотня УСС розмістилась у Великій Висці як «зразкова сотня для чотирьох австрійських куренів корпусу» [48, с.170].
Єлисаветград привертав до себе увагу галичан своїми давніми традиціями українського національно-культурного центру. З цим містом у стрільців асоціювались імена В. Винниченка, Є. Чикаленка, В. Мови, М. Левитського. У місті проживало багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали у себе стрільців. Спільні часті зустрічі, робота в «Просвіті», «взаємна виміна думок про тяжку політичну дійсність, спільні заходи і боротьба проти московських впливів в Єлисаветграді створили взаємне довір'я та щиру дружбу між стрільцями та місцевим громадянством» [48, с.194].
Австрійське командування, враховуючи напружену політичну ситуацію, часті сутички місцевих повстанців з окупаційними загонами, — видало наказ для новоприбулих УСС про постійну бойову готовність, заборонило стрільцям поодинці виходити в місто та спілкуватись з місцевим населенням. Але вже наступного дня після приїзду стрільців у місто (14 червня) до молодих вартових звернулась старенька місцева жителька: «Нащо вам цеї варти? Боїтеся нападу? Не бійтеся. Ми вже про вас давно чували і могли вам дати „чосу“. Але не бійтеся нічого. Тільки так далі жийте з народом, то нічого вам не станеться» [15, с.70].
По селах гостей зустрічали з недовірою. Зокрема, в Грузькому стрільців вітали досить холодно, адже до них по навколишніх селах пройшлись австрійські каральні загони, особливо «мадяри зі своїми пацифікаціями-юстифікаціями. В самім Грузькім цього не було, та і тут пішла ненависть до наїздників» [37, с. 75].
Згідно з інструкцією команди Коша окремі стрільці та їхні старшини почали налагоджувати зв'язки із сільськими активістами, свідомими українцями. Зокрема, в Глодосах відшукали членів Стратегічної Ради Глодоського Вільного Козацтва Ф. Мелешка, М. Прядка та Т. Березняка, яких запросили на зустріч із стрілецькою старшиною. Ф. Мелешко пригадував: «Ми зразу знайшли спільну мову. І почувалися так, наче не були довгі сотні років розділені Збручем... І вже після тієї першої зустрічі з УССами я якось почав почуватися певніше на своїй землі, бо надіявся, що при потребі можу від них дістати необхідну поміч» [31, с.200].
Так з перших днів перебування на єлисаветградській землі Українські Січові Стрільці почали здобувати прихильність місцевого населення, будувати мости взаєморозуміння і братерства.
Комендантом армійської групи, до якої входив легіон УСС, був Вільгельм Габсбург. Вільгельм Франц Габсбург-Лотрінген був онуком австрійського імператора Франца-Йосифа, сином престолонаступника Карла-Стефана і носив титул «архикнязя-ерцгерцога». Ще в дитинстві принц мав можливість познайомитися з побутом та звичаями українців, перебуваючи в с. Живець. По закінченні військової академії в 1915 р. був лейтенантом піхотного полку, в якому служили переважно українці-гуцули. Тоді він особливо зацікавився Україною, самотужки вивчив українську мову. У квітні 1918 р. Вільгельм Габсбург був призначений командиром легіону УСС. Архикнязь мав велике пошанування стрільців, які називали його Василем Вишиваним. Ім'я це дуже подобалось Вільгельму і він почав теж так себе називати. Новий командир повністю підтримував програмні установки УСС та їхню політику на Наддніпрянщині.
Про перебування в Єлисаветграді В. Вишиваний писав у своїх спогадах: «Єлисаветгород — це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах» [9, с.52].
Найголовнішим своїм завданням Вишиваний та УСС уважали захист українців від переслідування гетьманських урядовців та окупаційної влади. Під гаслом боротьби з більшовизмом проводилися масові арешти та реквізиції, переслідування свідомих українців, які за часів Центральної ради виявили себе на політичному та громадському поприщі. В. Габсбург особисто розглядав кожен факт несправедливого арешту чи реквізиції та карав винних. Допомагав йому в цих справах В. Старосольський. Володимир Старосольський був одним із організаторів січового руху в Галичині, членом Головної Української Ради та Боєвої Управи УСС, ідеологом стрілецтва. Юрист за фахом, він захищав права місцевого населення. В. Габсбург згадував: «нам на спілку вдалося врятувати життя деяким українцям» [9, с. 53].