У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра — вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль "За перемогу" у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я...»
Євгенія Сергіївна Сапронова,
гвардії сержант, авіамеханік
«До війни я працювала в армії телефоністкою... Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, не як солдати, ми були вільнонайманими.
Він нам каже:
— Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед...
І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!
Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Нема коли. Немає часу помити голову, тоді я попросила: "Дівчата, відріжте мені коси..."»
Галина Дмитрівна Запольська,
телефоністка
«Ми ходили і ходили до військкомату...
І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: "Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами... Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?" А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати — та й годі. До нас не доходило, що воювати — це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.
Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці — це теж, як ми вважали, довго.
Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць тривали заняття. Уночі ми працювали на практиці в госпіталі, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад місяць...
Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року... Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: "Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт". І все...»
Олена Павлівна Яковлєва,
старшина, медсестра
«У мене того дня було побачення... Я летіла туди на крилах... Гадала — сьогодні він мені зізнається: "Люблю", а він прийшов сумний: "Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт". Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: "Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців". Шість місяців — це ж здуріти! У мене — любов...
Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру... Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.
Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: "Дівчата — за кермо трактора!", "Дівчата — за штурвал літака!" Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою...
Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал — Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці... Мені подобалося, що вона вродлива...»
Віра Даниловцева,
сержант, снайпер
«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт... Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: "Треба, дівчинко, вчитися".
Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:
— Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.
На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!