Прощення

— Гаразд, але наскільки я знаю, кілька людей у Мариборі тримають тхорів як домашніх улюбленців, — твердить Білий.

— Та й моя сестра їх тримає. Дала їм вирізати залози, але вони все одно смердять. У мене шлунок до горла піднімається, коли я заходжу в її квартиру. І ті створіння потім скачуть усюди по тобі, залазять у штани чи під сорочку, чи у волосся, — реально жахливо. А ще жахливіше, ні, найжахливіше — те, що їм треба регулярно підстригати кігті, бо інакше вони знищать усі меблі. І людина самотужки не може їм ті кігті стригти. Не менше двох людей треба, щоб обчикрижити кігті одному маленькому смердючому тхорику. Один підстригає, а другий тримає. Я люблю свою сестру, ти ж знаєш. Але те, що я маю кожного вівторка по обіді в неї вдома тримати тхорів, доки вона їм попідстригає кігті, — це вже занадто.

— А чим займається Евелін?

Дорфлер підводиться, ще раз наповнює бокали. З-за стіни долинають тупі рівномірні удари, і здається, наче хтось стогне. З іншого боку звуконепроникних дверей приглушено звучить дез-метал.

— Прибутковою діяльністю, інвестиційний менеджмент, — сухо відповідає Дорфлер.

— Ага, а вона хіба не працювала раніше в банку? Де вона зараз працює? — запитує Адам і виймає з кишені чорнильну ручку. Роза випростовується і напружено стежить за його трохи надмірно п’яними рухами.

— У міськраді Але не входить до вузького кола співробітників того злодія, вона — начальниця відділу інвестицій у соціальній сфері.

Стогін і зітхання усе гучніші. Удари в стіну з іншого боку.