Коли настане день

Соломія глянула на Олексу. Він тримав у руках кухоль, дивлячись, як небо над деревами світлішає та стає ніжно-блакитним. Раптом він глянув на неї, і його сині очі неначе зазирнули у її думки. Соломія знітилась. Вона сердито подивилася на траву під своїми кросівками. Допивши чай, вони позбирали речі та рушили уверх по схилу.

— То куди далі? — запитала Соломія, важко дихаючи від крутого підйому.

— Думаю, треба знайти якесь село і там запитати, як пройти до озера.

— І де те село шукати?

— Ну от виліземо на гору і подивимось, що є навколо. Думаю, десь неподалік має бути якесь.

Вони вийшли на верхівку гори. Перед ними розстелилася глибока низина, а у самому низу вони побачили хати, що простяглися уздовж дороги. Село було чималеньке і тягнулося уздовж дороги вліво і вправо.

— От бачиш! Зараз спустимось і попитаємо.

— Я їсти хочу, — сказала Соломія.

— Я теж. Думаю, там має бути якась кав’ярня. Ну або до магазину зайдемо, сподіваюся, він у них є.

Вони спустилися по схилу на дорогу та повільно рушили уздовж будинків, уважно роздивляючись навколо. Через декілька хат вони побачили кав’ярню.

— Ну от, зараз поснідаємо, — сказав Олекса і рушив до дверей.

— Почекай! — промовила Соломія.

— Що таке?

— А раптом це пастка?

— Ти так вважаєш?

— Ну хто знає, що ті чаклуни можуть придумати.

— Ти хочеш сказати, що це село несправжнє? Як у мультику про козаків, що у шинку нечисту силу ловили? — посміхнувся Олекса.

— Не знаю. Але мені якось не по собі. І село якесь пусте, геть людей немає.

— Може, вони ще не попрокидалися. Або вже десь на городах та у лісі щось збирають.