Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Маю для тебе подарунок.
Камілла здивовано на мене глянула.
— Що це?
Я не знав, яке місце підійде якнайкраще. Я не уявляв, як втілити образ поета перед чашкою гарячого шоколаду в дальньому залі гомінкої віденської кондитерської, де усі сиділи один в одного на головах. Я вагався між набережною і майданом Фюрстенберґ. Треба було обдумати це раніше. Я нічого не запланував. Нас щось привело туди мимоволі — до фонтану Медічі. Як закоханих. Ми опинилися біля водойми. Я перевів дух і… пустота. Ніщо не спадало на думку. Голова була порожня й легка, ніби м’ячик для пінг-понгу. Я даремно намагався згадати цього триклятого вірша, але він вивітрився. Напевне, я його не заслужив. Зате в мене з’явилася йому назва: «Мольба за зниклою поемою». Залишалося одне — записати її. Може, так до мене приходить покликання поета. Вона помітила моє напруження.
— Що з тобою, Мішелю?
Я дивився їй просто в очі. Мої губи гарячково щось вимовляли:
Вона поглядала на мене здивованими очима, з ледь розтуленим ротом, рука на парапеті. Легкий вітерець ніжив її волосся.
— Це прекрасно, Мішелю.
— Так.
— Твоє?
Цього разу я був готовий. Я поклав свою руку на її. Усміхнувся, думками весь у магічному фонтані. Ми пробули там до зачинення.
Отак розпочалася моя поетична кар’єра. Тут нічим пишатися, але найгіршого я уник. Я був тим, ким був. Нехай той, хто завжди говорить правду, ніколи не каже «так», про себе думаючи «ні», і ніколи не приховує анінайменшого прояву власної некомпетентності, неосвіченості чи промаху, перший кине в мене камінь. Це зрозуміють ті, хто насилу всміхався чи вдавав зацікавленість, якщо насправді чхати хотів на те, що їм розповідають. Шкода, що так вийшло. Чи був у мене вибір? Ця дволикість мене мало тішила. Я запевняв себе, що головне — відчута поезія та розділені емоції. Я дозволив собі ще кілька жалюгідних спроб. Відчуття, наче на пері моєї ручки ковадло. Мої каракулі полетіли до смітника. Чи треба приймати свою обмеженість за фатальність? Я маю виходити з доступного мені знаряддя, і багато воно не заважить. Тож слід боротися доступною зброєю та сподіватися, що мета виправдовує засоби.
— Справді, їй сподобалось?
— Дуже. І я кажу це не вам на втіху.
— Я такий радий, Мішелю. Ви навіть не уявляєте, наскільки. Це поезія з іншої епохи. Я злегка вагався. Не знав, чи вона оцінить.
Саша перервав друк фотографій, підвісив останні сохнути.
— Зараз це відсвяткуємо.
Ми перейшли в закуток, що правив за кухню. Він узяв пляшку «Патісу» і наповнив дві великих склянки.
— Мені цього забагато.
— Мій милий Мішелю, усі поети п’ють. Більше п’ють — краще пишуть.
— Думаєте? Це обов’язково?
— Мої улюблені поети багато пили. Або страждали. Якщо не буде болю чи бодай трохи не паморочитиметься в голові, поезія вийде прісною. Найкращі страждали, як мученики, та пили, скільки лізло. Винятки із цієї закономірності трапляються рідко.
Ми почаркувалися за поетів і поезію. Ніколи не бачив його таким веселим і життєрадісним.
— Був би радий отримати ще одного вірша.
— Я попереджав вас, Мішелю. Маленькими дозами. Має складатися враження, що кожен вірш виграний у битві. Ви ж не черевички їй даруєте. Трошки загадковості.
Саша взяв конверт, розгорнув та, як і першого разу, за хвилину написав вірша. Без утруднень, без вагань, без виправлень. Не може бути, що він вигадував на ходу. Скільки в нього їх на пам’яті? Він простягнув мені конверта.
— Я вже вчу його напам’ять.