Останні орли [= «Гайдамаки»]

Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд’їзду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з’їжджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з’являлися, а, навпаки, навiть вiд’їжджали з своїх замкiв на конфедератськi з’їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi — жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до своїх хат i взяти дещо з харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше навiдувались до своїх покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному клопотi.

Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з’явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на їхню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи.селян, що їм перш за все самим треба озброїтись i бути готовими до вiдсiчi.

— Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! — проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!

Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки.

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…

Вечорiло.

Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.