Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Вона гола-голісінька. Не в піжамі, у якій спала, не в простій армійській білизні, яку зазвичай носила, не в тому мереживному пеньюарі, в якому зустрічала його в кубрику, коли вони домовлялися перебути разом вечір. Замкнена в карантині Ірма була геть без одягу, і це дивувало. Так само, як дивувало те, що Гоґ почув її голос у своєму кабінеті поверхом вище. Як запах армійського напалму, який то зникає, то раптом стає такий інтенсивний, аж заважає Нейтанові думати.
— Ірмо…
Він сумнівається. Чи є підстави негайно здіймати тривогу? Чи, може, спершу слід розібратися зі своєю дівчиною, яка гола залізла в карантин?
— Що ти там робиш?!
— Допоможи мені! — каже Ірма й простягає до нього руки.
«І не думай!» — волаю про себе, наче він може почути. Гоґ і справді підняв ключ-картку, але до замка так і не підніс.
— Чому ти гола?
Вона не відповідає. Тільки чмихає носом і, здається, ось-ось заплаче.
Запах напалму знову став виразніший, і тепер Гоґу здається, що він заходить крізь двері. Нейтан здивовано нахиляється й принюхується, забувши, що двері — герметичні. На чолі в нього проступив піт. Він нервово крутить головою, намагаючись визначити джерело запаху. Запаху, який асоціюється у нього з криками й смородом горілого м’яса. З тим, чого він боїться дужче за смерть. За будь-яку іншу смерть.
— Чим тут так пахне? — запитує Ірма, ще більше підливаючи лою у вогонь.
Цієї миті я цілком чітко розумію, що напалмом тхне від замкненої в карантині лілової квітки. І що цей запах грибниця підготувала персонально для Нейтана — як підготувала суничний аромат для Ірми. Запах не проникає крізь герметичні двері карантину, він потрапляє в коридор через вентиляційну шахту, — тому Нейтан і не розуміє, де джерело! — і настирливо лоскоче ніздрі, вимагаючи, щоб Гоґ негайно витяг звідти Ірму. Витяг і забрався до чортової матері, поки не спалахнуло! Поки все тут, до біса, не спалахнуло!
Мені здається, якби він подумав, то згадав, що рідкого напалму в місії немає. Є порошкове пальне, яке пахне зовсім по-іншому. Але моторошний запах, від якого мороз пробирає шкіру, уже напосів на більшу частину його думок. І коли Ірма раптом показує пальцем на стелю, він покірно переводить погляд — його мозок більше не здатен аналізувати.
Просто над ним зі стелі стирчить металеве рильце системи пожежогасіння.
— От чорт!!! — кричить Гоґ, рішуче ляскаючи карткою по замку й усією масою повисаючи на важких дверях. — Мерщій звідси!!! Бігом!!!
Я відчуваю, як Нейтанів страх прориває греблю критичного мислення й затоплює найдальші закутки його розуму, й він викрикує одне лише слово: «НАПАЛМ». Схопивши Ірму за лікоть, зривається з місця. У його діях вже немає логіки. Немає відповідей на запитання «навіщо» і «яким чином». Є лише кошмарні, нестерпно страшні спогади двадцятилітньої давнини, коли молодий Гоґ опинився в будівлі, де терористи закачали напалм у систему пожежогасіння.
Ірма ледь встигає за ним, але він би не зупинився, навіть якби довелося її тягти. У цей момент Гоґовий мозок перейнятий лише тим, як не зашпортатися самому. Опинившись по той бік скляних дверей у лабораторії, Нейтан обертається й чітким рухом зриває ручку аварійного блокування. З гуркотом падає броньований заслін, надійно перекриваючи вхід. Гоґ не бачить, як Ірма стає йому за спину, піднявши витончений вказівний пальчик, наче це ствол пістолета, і націливши його точно Нейтанові у вухо. Тонкий хітиновий шип, що висунувся в неї з-під нігтя, миттю пронизує барабанну перетинку й входить глибоко в мозок. Нейтан устигає судомно вдихнути, а потім падає, не розуміючи, що вмер.
А я кричу замість нього моторошним передсмертним криком і прокидаюся.
Знайомі запахи. Знайомий ранковий напівморок. Крики торговців із рибного ринку й надривні зойки чайок. Удома. Ельза спить поруч. Я цілую її, щасливий, що все скінчилося. Несміливий, іще зовсім малесенький черв’ячок сумнівів ворухнувся в душі, але я занадто щасливий, щоб надати цьому значення.
Входить Ірма. На ній тонкий домашній халатик. Вона приносить дві чашки кави на таці й сідає поруч. Щось не так.
— Доброго ранку, — каже вона й цілує мене в ніс.
— Доброго…
Щось невловно не так, але думати про це дуже важко.
— Ти кричав уві сні, — каже вона.
— Кошмари. Дуже дивні…
— Ти забудеш їх через п’ять хвилин.
— Ірмо… — кажу я, і її ім’я звучить якось дивно. Недоречно. Наче вона не Ірма, і ми обоє це знаємо.
— Що? — питає вона.
— Щось не так, — кажу.
— Просто випий кави, лейтенанте.