Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
«Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд».
Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники.
Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації.
— Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок.
Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка.
Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі.
Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін.
У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки.
І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.
Їх взяли на світанку.
Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися.
Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика.
Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку.
Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх.
Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там.
Значить, допит вирішили почати з Синиці.
Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку.
Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти.
Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю.
А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено.
Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло:
— Чуєш? — Додав глухо: — Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. — Потім поцікавився: — А може, вони хочуть нас тут живими заморозити?
— Не думаю, — сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів.
— Боїшся?
— Поки що не дуже.
Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв:
— Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика.
Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, — нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга.
Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху.
Нарешті викликали і його, привели в сторожку.
«Комісар» сидів за столом. Він, як і раніше, не зняв рукавичок. Долі мовчки лежав Синиця. Хакке стояв обличчям до стіни з піднятими руками, стогнав. Його бриджі звисали, на оголеному тілі здулися рубці.
В кутку сидів солдат з навушниками. Рація в брезентовому чохлі стояла перед ним.
Йоганн кинув уважний короткий погляд на шкалу діапазону.