Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Ксеня засоромилася й не відповіла нічого.
– Я вам скажу! Кохання – це вогонь, що диким полум’ям обхоплює ціле тіло. Це непоборима сила, що один пол кидає в обійми другого. Це голод цілого тіла! Закохана людина не бачить нічого, не чує нічого, не тямить нічого, – вона губить розум! її душа кричить і шукає заспокоєння голоду. І заспокоює цю жадобу – тільки в сполуці двох відмінних полів, що знайшли себе силою таємничого споріднення. Коли злилися два полум’я в одно, перетопилися дві душі в одну – тріюмфує кохання. Инакше – відіпхнута одиниця страждає, нераз огонь спалює її волю й вона кінчить самогубством, або до смерти носить у серцю незагоєну рану… Ось справжнє кохання! Тріюмф життя або танок смерти!.. Таким справжнім коханням кохав мене Богдан! А я? – Я була горда його палким коханням, розпалювала довкола себе вогонь, але сама була холодна. І це пімстилося на мені. Чи я кохала Богдана?… Ах, як я кохала його!.. А проте…
Коли раз на бальконі, в тихий, зоряний вечір, Богдан тремтючими устами благав мене, щоб я назавсіди віддала йому своє серце, – я відмовила йому. Чому?… Або я знаю?… Він зблід, бо не сподівався цього й вийшов мовчки до саду. За хвилинку мені стало його жалко, я побігла за ним, але не застала його в саді. Слуги оповідали мені, що він сів на свого карого верхівця, натис на очі капелюха і помчав кудись. Я чим скоріше післала до нього гінця з листом, але він не застав його дома. Що діялося тоді в моїм серці, – годі описати. В мене було вражіння, немов грім ударив у моє серце й розшматував його на двоє. Я згубила половину свого «я» й не могла вже знайти його. Я довідувалася про Богдана листами й усно, але всякі сліди загинули за ним… І чому те кохання так пізно заквітло в моїм серці? Чому?… Мій розум не в силі з’ясувати собі цього!..
Оленецька захлипала гірко, але скоро обтерла сльози й говорила далі:
– Мені не могло поміститися в голові, що маю втратити Богдана навіки, і завжди мала я надію знайти його й відплатитися йому за серце серцем. Я тужила за ним і бажала побачити його бодай у сонній уяві. Та моє побажання довго не сповнялося… Аж раз він з’явився мені у сні…
Десь іду я темним, густим бором, і захотілося мені пити. Дивлюся. Стоїть скеля, а з неї б’є вода. Наближаюся, щоб напитись тієї води. Протираю очі: таж це не скеля – це Богдан. Стоїть він, блідий, сумний, у чорнім убранні й тримається за серце. Богдане! – питаю – а де ж скеля, де вода? Спрага спалила мені уста, хочеться страшенно пити… – Я скеля, – відповідає Богдан – з мого серця тече вода й до кінця світа тектиме. Пий!
Тут зняв він свою білу руку із серця й з нього пустилася вода. Ні, не вода, а кров. І тече та кров, тече – тече… Далі зробилася з неї ріка. Я потопаю, кричу, і вже – вже маю втопитися, аж тут хтось схопив мене за руку і посадив у човен. Дивлюся – біля мене сидить Богдан. Срібний човен тягнуть білі лебеді, а десь далеко-далеко грають дзвони. Жах обняв мене. Хочу кричати – так не можу. Пливемо мовчки далі. Пливемо… Богдан узявся знов за серце, кров перестала текти з нього, і ми причалили до пристані. А червона ріка, срібний човен і білі лебеді десь ділися. Богдан узяв мене за руку і веде… На небі ані одної зірки. Темно і лячно. Довкола нас літають чорні мотилі. Перед нами біжать босоногі дівчатка в білих шатах, з міртовими віночками на кучерявих головках, і одні з них присвічують нам смолоскипами, иньші кидають нам під ноги багрові троянди, сині васильки й білі лелії. Так зайшли ми до якогось монастиря. Напроти нас вийшов чернець сивий, мов голуб, і повів нас до церкви. Там провів нам шлюбну присягу й говорив про подружні обов’язки. А коли ми вже відходили, я побачила перед собою велику срібну домовину. – Що це має значити? – я поспитала Богдана з острахом. – Не бійся! – відповів він, – це наша палата! І хотів втрутити мене до домовини, але я почала шарпатися, кричати і пробудилася в гарячці…
Цей сон мучив мене три дні. Страшне прочуття не давало мені супокою. Аж надійшов четвертий день; була це неділя. Пам’ятаю, як сьогодні… Старенька церква кликала срібними дзвонами на богослуження. Весняний вітер приносив через відчинені ґотицькі вікна запах ірисів та лілей. Одягаюся й чую стукіт кінських копит. Серце б’ється неспокійно в грудях. Що ж знову? Адже хіба нічого нового?… Хлопець привіз пошту. Вибігаю на ґанок. – Є що до мене? – питаю хлопця. – Є листи! – відповідає. Беру від нього торбу й нервово висипаю листи. Дивлюся – є до мене лист із Корфу. Від кого ж би? Розкриваю конверту – читаю… Ах, краще було осліпнути, запастися в глибоку могилу, як читати такого листа. Читаю й не вірю своїм очам. Чернець з Ґастурі писав коротко: «Всевишньому сподобалося покликати Богдана Леліна до своєї хвали. Просив вас, щоб ви простили йому, коли чим прогрішився проти вас, та замовили за його душу Отченаш. О. Аркадій».