Волинь

У селі колись не було ні книжки, ні газети. Звідки пливуть вони тепер? Хто пише їх і хто друкує стільки, щоб нагодувати ненаситний голод мільйонів? Хто, яка сила пригадала отой «народ», що подібний на лютого звіра, але разом на ягня? Його голодна душа і тіло, мов губка воду, пили все, все, що попадалося, бо треба було, бо він жив і горів. І той, хто перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непідкупну нічим мужицьку душу. Темнота, що тяжіла над ним віками, була тяжча для нього за всі біди на світі, і він, хоч нерозумно, та рішуче пробивав мури тьми до ясних і соняшних просторів.

І дивно… Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говіркий, але не було для нього Бога. Так. Не було. І в церкві порожньо. От старенька бабуся церківця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою… Піст, поклони. Володько ж так любив ці дні, які ніколи не видавалися йому сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з надзвичайних Великдень, вдарять дзвони… Спів «душе моя, душе моя — возстані» кликав прокинутись і зустріти якийсь особливий кінець. Може, отой «страшний суд» з трубами архангелів, з громами і блискавками, коли то сам Бог засяде на престолі і розділить усіх «яко пастир добрий розділяєт козліща от овець».

Хіба ж не найбільше щастя було б пережити таке видовище, коли то ціла земля поставиться на суд вічності. Володько сміло, з розбудженою душею може стати на такий суд. За тата і маму йому також нічого боятися. Бог напевно скаже їм: «Я алкав, і ви наситили мене. Я хворів, і ви прийшли до мене, був у темниці, і ви відвідали мене. Ідіть до царства вічного, приготовленого для вас мною».

І от… Все те зникає. Він, як і завжди, стоїть у своїй церковці на крилосі і співає. Тут також співає і батько. Страсті. Батюшка читає дванадцять євангелій. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свічки. Голос священика, як і колись, повідає про муки Розп'ятого Галилеянина, про Петра, що відрікся, поки «алєктор не возопів троєкрати», після чого відречений «ісшед вон і плааакася гооорько», — закінчує священик.

Хор співає. Співає і Володько. Співає він свою улюблену «Єгда славнії ученіци на умовєнії вечері просвіщахуся». І бачить він ще раз перед очима чорний облик «Іуди злочестивого», що «сребролюбієм вопомрачахуся і беззаконним судієм Тебе Праведного Судію предадє»…

Ах, революція, революція! Дух мій є з тобою. Але я кричу, як пес, як божевільний! Я люблю свого Бога і не руйнуй мені Його святості!.. — так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його бліднуватому обличчі бігали: тіні, сяйво, радість і мука. Очі горять, як ніколи перед тим. Чоло вже в напруженні думки, що хоробливо працює, кипить, топить в собі біжучі події, мов огонь залізо, і ллє з них закони, яким прийти на землю пізніше…