Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Хата стояла вгорі над садом, як нага жінка, безсоромно біліла під місяцем, а два причілкові вікна дивилися здалеку, мов темні жіночі очі, повні відьомської сили, гріховного поклику й зваби, і гарячий шепіт линув звідти, бив мені в засоромлене обличчя, кликав і наглив: «Чого ж ти? Йди швидше до мене! Швидше! Швидше!»
І тоді я не витримав цього невільницького одурманеного пересування і побіг, але не туди, куди штовхала мене недовідома сила, а назад, геть із саду, далі од тої хати, я панічно втікав од Ольки, так і не наблизившись до неї, теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх шік і до моїх губ, гладили моє лице (може, то безсоромно ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на волю з чіпких обіймів зваби й гріха, не чув, як притишено гукав позад мене Васько, як гнався за мною, щоб зупинити, завернути назад.
Мене б тоді не зупинила ніяка сила.
Коли вже молодшим лейтенантом перед самою війною приїхав я на тиждень у відпустку до рідного села і геройствував серед зомлілих од захвату дівчат, то з жахом думав, що ось-ось зустрінеться мені Олька, і тоді розсиплеться весь мій командирський блиск і я безславно загину перед очима цих дівчаток, що дивляться на мене, як на бога.
На щастя, Олька мені не зустрілась.
А тоді війна і цілі віки нещасть, смертей, люди гинули, не встигнувши полишити по собі ні пам’яті, ні згадки, згоріло моє село, згоріла хата діда Филофія, згорів садок з грушами, згоріла ніч моєї юнацької ганьби, а чорні вітри розвіяли навіть попіл.
І ось, ніби зродившись з попелу, стала переді мною живісінька Олька, самою своєю появою нагадала про ніч під грушами, про мою втечу, про мій сором, і не змінилася за ці роки ніскілечки, була, мов гріх втілений, могутня молода самиця, що може тільки здвигненням плеча відторгнути від мене Оксану з її несміливою ніжністю і боязкою жагою.
Олька ввігналася в нашу сподівану самотність, як залізний клин у м’яке дерево, розчахнула нас, стала посередині, мов бог між світлом і пітьмою, і вже тільки її велінням ми повинні були коритися.
— А я вже давно чула, що ти повернувся з війни, а це прийшла сьогодні до дівчат у плавні, а мені й кажуть: Оксана збирається до Миколи. Пиріжків з абрикосами і горнятко меду несе. А я й кажу: «В таку спеку до пиріжків треба сметани!» і пішла з Оксаною, бо в неї тільки мед, а в мене ще й сметана. Та ти ж не наїдатимешся, Миколо, раз уже ми прийшли, а може, поведеш нас скупатися на Прорізь?
Це було мовлення до всього на світі, та тільки не до нас з Оксаною: до стриножених коней, що паслися в некошених травах, до високого блакитного неба, до сліпучого сонця, до безмежного простору, в якому ми загубилися розгублені й безпорадні перед цією владною жіночою силою.
— Оксано, — знущалася наді мною Олька, — ти бачиш: наш кавалер стісняється! Ми тут розтанемо на сонці, як свічки, а він і не подумає повести нас униз до Дніпра. А ну ж давай покажемо йому, що і як!
І вона перша скинула з себе легеньке ситцеве платтячко, зоставшись у саморобному темному ліфчику і таких самих самошийних трусиках, вузенька смужка яких не приховувала, а ще дужче підкреслювала розложистість Ольчиних стегон і її смаглявий безсоромний живіт. Я відвернув очі, не так лякаючись спокуси, як ненавидячи цю нахабну промовисту плоть, що мало не спричинилася колись до мого юнацького гріхопадіння. Оксані на знак солідарності зі мною слід було б так само коли й не відвернутися від Ольки погордливо, то принаймні хоча б змаловажити її пропозицію щодо купання, вона ж, зовсім несподівано для мене (а може, й для себе самої), ніби зачарована видовищем Ольчиного безсоромно оголеного тіла, теж мерщій зісмикнула з себе синеньке безрукавне платтячко, і її гінке молоде тіло так радісно зазолотилося під сонцем, що я навіть засміявся з полегкістю.
— Миколо, чого ж ти? — гукнула Оксана. — Йдеш з нами чи ні?
— Йому що? — насмішкувато примружилася Олька. — Він собі катається на сінокосарці та травичку нюхає, а в нас сінна потерть позалазила в такі закапелки, куди й радянська влада не добереться!
— Ой, Олько! — посварився я на неї.—Добалакаєшся ти з своїм язиком!
— Далі кар’єра не пошлють!
Вона першою побігла до кручі, Оксана, легко скакнувши, випередила Ольку, щоб не відстати від них, я швидко зняв сорочку, на ходу витоптався з штанів, мої казенні чорні сатинові труси, хоч які широкі й довгі, все ж не прикривали довгого рваного шрама на лівій нозі, а шрами на плечі й на грудях і зовсім були відкриті, і Олька, лише на мить озирнувшись, все те побачила, стала, сплеснула руками: