Ностромо. Приморське сказання

Удостоєний червоного капелюха[230] під час свого короткого візиту до Рима, куди його запросила Конгрегація пропаганди, високий і сухорлявий отець Корбелан, хреститель дикунів-індіанців, змовник, друг і покровитель Ернандеса-розбійника, ступав повільними широкими кроками, нахилившись уперед і склавши за спиною свої можновладні руки. Лице першого кардинала-архієпископа Сулако так і лишилося фанатичне й непривітне — зовнішність капелана бандитів. Вважалося, що його несподіване підвищення до кардинальського багрянцю було контрзаходом Рима у відповідь на протестантське нашестя на Сулако, влаштоване Місіонерським фондом Голройда. Краса Антонії дещо померкла, а постать її трохи розповніла, вона наближалася своєю легкою ходою, випромінюючи високе умиротворення, і здаля усміхалась пані Ґулд. Вона привела свого дядька, аби побачитися з дорогóю Емілією без церемоній, просто на хвилинку перед сієстою.

Коли всі знову сіли, доктор Моніґем, який дійшов до того, що відверто недолюблював усіх, хто так чи інакше зближувався з пані Ґулд, відсунувся вбік, удаючи, що поринув у глибоку задуму. Та на фразу Антонії, вимовлену дещо голосніше, він підняв голову.

— Як можемо ми покинути тих, хто стогне в ярмі, тих, хто лише кілька років тому були нашими земляками, хто й тепер нам земляки? — говорила панна Авельянос. — Як можемо ми лишатися сліпими та глухими й не мати співчуття до наших братів, які терплять гіркі кривди? Є ж якийсь вихід.

— Анексуйте решту Костаґуани, аби запровадити й там порядок і благоденство, які панують у Сулако, — огризнувся лікар. — Іншого виходу немає.

— Я переконана, сеньйоре докторе, — відказала Антонія з поважним спокоєм непохитної рішучості, — що це випливає з первісного задуму бідолашного Мартіна.

— Так, але ті, хто стоїть за матеріальними інтересами, не дозволять вам наражати на ризик майбутнє цих інтересів просто заради ідеалів милосердя і справедливості, — сердито промимрив лікар. — І це, мабуть, на краще.

Кардинал-архієпископ підвівся, випроставши свій сухорлявий костистий стан.

— Ми на них працювали, ми їх створили для іноземців, оці матеріальні інтереси, — басовито, зі звинуваченням у голосі проказав останній з Корбеланів.

— І без них ви — ніщо, — крикнув збоку лікар. — Вам не дозволять.

— То хай остережуться, щоб народ, позбавлений змоги втілити свої прагнення, не повстав і не заявив претензій на свою частку капіталу та свою частку влади, — значущо і погрозливо проголосив популярний у народі кардинал-архієпископ Сулако.

Запала мовчанка, його високопреосвященство похмуро дивився в землю, а Антонія, граційно і прямо сидячи у своєму кріслі, рівно дихала, переконана у своїй правоті. Далі розмова набула світського характеру — про візит Ґулдів до Європи. У кардинала-архієпископа, коли він був у Римі, весь час боліла голова від невралгії. То все клімат — погане повітря.

Коли дядько з племінницею пішли і слуги знову впали перед ними навколішки, а старий воротар, який знав ще Генрі Ґулда, тепер майже зовсім сліпий і немічний, приволікся, аби поцілувати простягнуту руку його високопреосвященства, доктор Моніґем, глянувши їм услід, проказав єдине слово: