Мене називають Червоний

Я сказав Карі, що зробив для Еніште кілька ілюстрацій.

— Першою було зображення шайтана, що вихопився з підземелля. Я намалював шайтана таким самим, як на мініатюрах давніх майстрів малярських цехів Аккоюнлу. Двох мандрівних дервішів намалював для меддаха, мого однодумця. А потім запропонував цю роботу Еніште до його книги, переконавши, що мандрівним дервішам теж є місце в Османській державі.

— І все? — запитав Кара.

Коли я відповів «усе», Кара поважно, ніби зловивши учня на гарячому, рушив до дверей, вийшов і повернувся зі згортком паперу, який ще не намок під дощем. Розгорнув і поклав його перед нами трьома, наче кішка, яка принесла кошенятам загризену пташку.

Я впізнав той згорток, ще коли Кара тримав його в руках: то були малюнки, котрі я прихопив із собою, тікаючи з кав'ярні під час погрому. Однак не розпитував, як ці люди проникли в мій дім і знайшли все це там. Ми з Келебеком і Лейлеком слухняно передивились один за одним малюнки, які зробили для небіжчика меддаха. Залишилося тільки зображення скакуна, чарівного скакуна з вигнутою шиєю. Повірте мені, я навіть не здогадуюся, хто зобразив того коня.

— Хіба не ти його намалював? — нахабно, ніби якийсь ходжа, запитав Кара.

— Ні, — відповів я.

— А скакуна до книги Еніште?

— Теж не я.

— Стиль вказує на те, що того скакуна намалював ти, — напосідав він на мене. — Це підтвердив і майстер Осман.

— У мене немає ніякого стилю, — заперечив я. — І говорю так без гордощів, не заявляю, що протистою сучасним віянням. Говорю так не для того, аби виправдати себе. Для мене мати свій стиль — ще гірше, аніж бути вбивцею.

— Є одна особливість, якою ти відрізняєшся й од давніх майстрів, і від сучасників.

Я посміхнувся, він же став розповідати те, що вам — гадаю — давно відомо. Та я уважно його слухав, а Кара розповідав, що справою зайнялися падишах з головним скарбничим: шукають спосіб зупинити злочини, які кояться, майстрові Осману дали три дні на розслідування, і разом з Карою Осман упродовж двох днів переглядав безцінні книги в найбільшій у світі казковій скарбниці Ендеруну, я слухав про метод «недіме», про обрізані кінські ніздрі.

В житті кожного є час, коли усвідомлюєш, що пережив миті, які більше ніколи не повторяться і які довго не забудеш: лив похмурий дощ. Келебек насуплено, ніби засмучений дощем, стискав у руці кинджал. Лейлек, чия спина, закута в лати, була біліша за борошно, зі світильником у руці походжав по текке. Ці майстри, тіні яких, немов привиди, блукали стінами, були моїми побратимами, і як же я їх любив! Я почувався щасливим, бо й сам — маляр.