Ім'я рози
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Мар'яна Прокопович
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Ім'я рози». Краткое содержание книги:
«А дівчина?»
«Я казав тобі, вона — пожива для вогню. Але її спалять раніше, по дорозі, як науку якомусь катарському селищу вздовж берега. Я чув, що Бернард має зустрітися зі своїм колегою Жаком Фурньє (запам'ятай це ім'я, тепер він палить альбігойців, та цілиться куди вище), і добряча відьма, яку буде послано на стос, збільшить престиж і славу обох…»
«Невже не можна щось зробити для їх порятунку? — закричав я. — Невже абат не може заступитися?»
«За кого? За келаря, злочинця, який зізнався? За такого бідолаху, як Сальватор? Чи ти маєш на увазі дівчину?»
«А якщо й так? — насмілився я. — По суті, з них трьох вона єдина справді невинна, ви ж знаєте, що ніяка вона не відьма…»
«Думаєш, настоятель, після всього, що сталося, захоче поставити під загрозу ту дещицю престижу, яка в нього ще залишилася, заради якоїсь відьми?»
«Але ж він погодився допомогти втекти Убертинові!»
«Убертин був одним з його ченців, і його ні в чому не звинувачували. Зрештою дурниці говориш, бо Убертин був важливою особою, удару йому Бернард міг завдати тільки в спину».
«Значить, келар казав правду, посполиті завше платять за всіх, навіть за тих, хто промовляє на їх користь, навіть за таких, як Убертин і Михаїл, які своїми словами покаяння штовхнули їх до заколоту!» Я був у розпачі, і якось геть забув про те, що дівчина не була братчиком, натхненним Убертиновою містикою. Але вона була селянкою і життям платила за речі, які її не стосувалися.
«Так воно і є, - сумно відповів мені Вільям. — А якщо тебе потішить якийсь промінь справедливості, скажу тобі, що одного дня ці два великі пси, Папа і цісар, помиряться і пройдуть по тілах менших собак, які вчепилися один в одного зубами, служачи їм. І з Михаїлом та Убертином учинять те, що нині чинять з твоєю дівчиною».
Тепер я знаю, що Вільям пророкував, а точніше, розумував на основі засад природної філософії. Але в ту мить його пророцтва разом з силогізмами не дали мені ніякої розради. Єдиною певною річчю було те, що дівчину спалять. І я теж почував себе провинним, немов на огнищі вона мала спокутувати й той гріх, який я вчинив разом з нею.
Я безсоромно вибухнув риданням і втік до себе в келію, де цілу ніч кусав сінник і безсило завивав, і не міг навіть — як це я разом з моїми мелькськими товаришами читав у лицарських романах — голосити, взиваючи ім'я коханої.
Бо єдине земне кохання мого життя так і не відкрило мені — ні тоді, ні потім — свого ім'я.
ДЕНЬ ШОСТИЙ
Шостого дня ПОЛУНОШНИЦЯ,
де «вельможі сидять», — а Малахія валиться на землю
Ми спустились на полуношницю. Ця остання частина ночі, перша призвістка наближення нового дня, ще потопала в тумані. Коли я перетинав дворик, вогкість пробрала мене аж до кісток, змучених неспокійним сном. Хоч у церкві було холодно, я полегшено зітхнув, клякаючи під цим склепінням, яке захищало мене від стихій, потішений теплом інших тіл і молитвою.
Псалмоспіви лиш тільки розпочалися, коли Вільям вказав мені на порожнє місце у ряду сідалищ перед нами, між Хорхе та Пацифіком з Тіволі. То було місце Малахії, який завжди сидів поруч зі сліпцем. Не ми єдині помітили його відсутність. З одного боку, я спіймав стурбований погляд абата, який, звісно, добре знав, що ця відсутність може провіщати похмурі новини. З другого боку, я помітив, що незвичний неспокій охопив і старого Хорхе. Його обличчя, якому погаслі білі очі зазвичай надавали непроникності, було на три чверті занурене в затінок, але руки його були нервові й неспокійні. Він щоразу мацав сусіднє місце, немов перевіряючи, чи там хтось сидить. Він раз у раз, через однакові проміжки часу, робив цей жест, немов сподівався, що відсутній з хвилини на хвилину з'явиться, але боявся, що той не з'явиться ніколи.
«Де ж може бути бібліотекар?» — шепнув я Вільямові.
«Малахія, — відповів Вільям, — єдиний, хто мав у руках книгу. Якщо то не він провинний у злочинах, йому може бути невтямки, яку небезпеку вона криє в собі…»
Більш нічого було сказати. Треба було тільки чекати. І всі чекали — чекали ми, чекав абат, далі вдивляючись у порожнє крісло, чекав Хорхе, безперестанно обмацуючи руками темряву.
Коли богослужіння закінчилось, абат нагадав ченцям та новіціям, що належить приготуватися до великої різдвяної служби Божої, а тому, як це було у звичаї, час перед хвалитнами буде призначено на випробу суголосся цілої спільноти у виконанні співів, передбачених на ту оказію. І справді, когорта ся мужів побожних співала мов одне тіло і один голос, і вже багато-багато років визнавала у співі своє єдинодушшя.