Морфій
- Автор: Твардох Щепан
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Ранок: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3870-1
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Морфій». Краткое содержание книги:
— Конспірація конспірацією, а манери манерами, — повідомив. — Я Штайфер. Але чекайте, чекайте, не відрекомендовуйтеся, я зараз згадаю, я знаю вас, пане… — сказав, уважно придивляючись.
Я знітився, бо не міг відповісти тим самим, а Штайфер, зауваживши це, засміявся й пояснив:
— Ой, ні, не особисто. З паперів.
— З паперів? — я здивувався і трохи затремтів.
Що то в мені тремтіло? Чи те саме, що тремтіло, коли поручник Жабинський сказав: я вас знаю, Віллеманне, — і він насправді знав, він міг зрозуміти, передбачити все і бачити мене наскрізь, навиліт, як летить куля.
Оце те саме затремтіло, але слабше.
А Штайфер думав. Хвилину думав. Пошкріб свою гладенько поголену бороду.
— Знаю! — випалив. — Віллеманн, Константи. Підпоручник резерву, дев’ятий уланський! Добре пам’ятаю, правда ж?
— Добре… — згоджуюся я, невпевнений, голий, наляканий.
Я подаю йому руку, він стискає мою, сильно, різко й рішуче. Не люблю, не люблю, не терплю різкості.
— Ну, пам’ять досі працює, хоча вже п’ятдесятка за плечима. Але з вами то був особливий випадок, я цікавився час від часу, як ви до Ґрудзьондза пішли. Зрештою, ви ж чисто німецького походження, правда ж?
Знизую плечима.
— Я поляк.
— Пане! Що ви! Я вам що, на фалангіста[210] схожий? Моє прізвище Штайфер.
— А прізвище Мосдорфа — Мосдорф, то й що?
— Ну добре, добре. Те, що ви поляк, — зрозуміло, але несуттєво. Ми вами вже здавна цікавилися, шкода, що ви не схотіли зостатися з професією. Також можна жити. Хоча й не так, як ви жили.
— Полковнику Штайфер… — починаю я, але він мене уриває.
— Ох, добре, вибачайте. Важливо, що ви є особливою особою в особливому місці, хоч то, мабуть, і випадково, правда ж? Але кращої ситуації я би для вас не вигадав.
— Мене це теж тішить, — уїдливо відповідаю.
— Ще одне мушу вас запитати, і відразу переходимо до справи. Ваш батько, Бальдур фон Штрахвіц…
— У Варшаві, — відповідаю, і коли це кажу, то вже знаю, що брешу. Хотів навіть це пояснити, але Штайфер мені не дозволяє.
— Ох, то ви знаєте, що він живий?.. Бо мати це, здається, від вас приховувала?
Яка ж це брехня, яка ж брехня те, що я сказав, це брехня, мій батько у Варшаві.
Бальдур фон Штрахвіц у Варшаві. Feldpolizeikomissar Бальдур фон Штрахвіц. Чи він не у Варшаві?.. Де ж Бальдур фон Штрахвіц?
Ти ж знаєш, Костоньку. Але я мушу мовчати, хоч про нього мені мовчати нелегко. Бальдур фон Штрахвіц на полях Фландрії, там він зостався і звідти вже не повернеться. А решту знаєш.
Не повинен брехати.
— Я тут під іменем Бальдура фон Штрахвіца. Маю його мундир і документи. Специ Інженера трохи над ними почаклували, вклеїли мій знімок, підкоригували особливі прикмети…
— Прикмети… а, ну так, — пригадував Штайфер.
— А батько… — тягнув я. — Ну, я не знаю, що з ним зараз. Він мені все віддав. Свою особу, мундир, бо мені якраз підходив, зброю, все.
— Ви гадаєте, що він…
— Не знаю, — відрізав я.
Штайфер кивнув.
— Пане Константи, ви нам ніби з неба впали. З неба. Ходімо до лазні, у парі краще говорити.
І ми пішли, сіли в білих гарячих клубах, сіли поруч, підстеливши собі рушники під дупи.
— Отак іноді добре складається все в лихі часи, ви випадково натрапили на Інженера, я втік від большевиків, просто з транспорту, до Козельська, і от зараз сидимо у лазні в Будапешті. Чи я в тому вагоні — а то був звичайний вагон для худоби, уявіть собі, — чи я в ньому думав, що через тиждень сидітиму в лазні в Будапешті? Не думав. Але сиджу і ще до чогось придамся.
Від мене він потребує лише підтверджень власним словам, це я вже розумію.
— Розповім-но я панові анекдот. У лазні добре розповідати анекдоти. Отож, утік я з того транспорту, правильно?
— Так.
— І, якщо точніше, я знерухомив вартового. А ще точніше, вбив. Забив йому в живіт його власний багнет, забрав карабін та й утік.
— То акт великої відваги, — кажу я, гадаючи, чи розпізнає він сарказм.
— Радше рефлекс. Просто нагода випала. То я втік, украдьки пробирався сюди, надголодь перейшов Ґорґани, вийшов нарешті у Кіральмезе[211], і там мене зустріли півники.
— Жандарми, так?
— Жандарми. Ну от вони кажуть мені віддати зброю, хотіли інтернувати. А я їм кажу, що немає мови, що вимагаю дозволу на телефонний дзвінок. Ми трохи посперечалися, вони кажуть, і правду кажуть, що я смерджу як цап, що я програв війну і нічого не можу вимагати. А я на те кажу, що вимагаю. І так далі. Нарешті погодилися, дзвоню.
210
Представник радикальної правої ідеології.
211
Нині село Усть-Чорна Тячівського району.