Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
— Осьде ти, славна, — привітав він її. — Я просив тебе бути розумницею!
— Марно ви просили, — нарікав слуга, — собака перекинув у вестибюлі Максиміліанський обладунок та потягнув алебарду до дверей підвалу.
— Поганий собака, — насварив її Рат, і звернувся до Маркарда. — Я сподіваюся, це можна буде якось виправити.
— Не хвилюйтеся. Рицарський обладунок може чимало всього витримати — саме для цього його створювали. Інша річ, багато сил покладено було на компонування; я сподіваюся, там не все розвалилося.
— Я тільки хотів зазначити, що відтягнути собаку від дверей підвалу було не так просто. Він щось там нанюхав, і я сподіваюся, що у нас у підвалі немає щурів. З вельможного пана делікатною кіноапаратурою, це...
— Ви все добре зробили, Альберте. А щодо щурів... Нехай садівник перевірить, чи він щось там знайде.
— Гаразд, мій пане.
Слуга подав Ратові собачу шворку самими кінчиками пальців і пішов геть. Кірі обнюхала Маркардові ногу. Тому це було помітно неприємно, і Рат відтягнув собаку.
— У вас вдома є кіноапаратура? — запитав він.
— Я живу заради кіно, — сказав Маркард, — і, звісно, маю змогу переглядати кіноматеріали вдома, коли це необхідно. Ще у мого батька була проєкційна зала у підвалі...
Маркардові перервав гавкіт Кірі. Вона обнюхала одне з крісел і схвильовано гавкала, дивлячись на Рата, а тоді почала бігати туди й сюди між ним і кріслом.
— Годі, Кірі, — сказав Рат, але тварину навряд чи можна було заспокоїти. — Хоч би що було з собакою, — звернувся він до Маркарда, — це дуже незвично. Від миті, як ми зайшли до вашого будинку, вона страшенно збуджена. Я ніколи раніше її такою не бачив.
— У нас є пара котів. Можливо, йому ними пахне, — криво посміхнувся Маркард.
— Обіцяю, я не спущу її зі шворки.
Маркард задумливо кивнув. Він ніби зважував якесь важке рішення.
— Комісаре, я думаю, я маю вам щось показати, — мовив він нарешті. — Можливо, це стане відповіддю на деякі ваші запитання. Щодо янґтао, я маю на увазі.
Рат підняв брови.
— Що це? — запитав він.
— Йдіть, будь ласка, за мною і ви побачите! Мені цікаво, чи це вам допоможе.
Рат усвідомлював, що має остерігатися, щоб його не заколисав цей теплий, приязний голос. Не варто було пити арманьяк — йому вже трохи вдарило в голову. Коли він пішов за Маркардом по вузьких і крутих спіральних сходах — прямій протилежності широченним положистим сходах у вестибюлі, Рат потягнувся до плечової кобури й одразу почувся безпечніше. У товаристві цього доброзичливого, поштивого Вольфґанґа Маркарда йому було не дуже комфортно, а надто — у цій химерній будівлі. Рат бачив тепер наочно, як цей чоловік чіпляється за минувщину. Ця похмура вілла у стилі Бастилії, в якій, мабуть, минуло все його життя, вочевидь, його влаштовувала. Архітектура навряд чи буває більш немодною, ніж ця імітація середньовіччя.
Кірі не вгамовувалася: Рат ледве спромігся відтягти її від крісла у вітальні, а тепер вона схвильовано обнюхувала ноги Маркарда, який так швидко ступав кам’яними сходами, що вона ледве встигала за ним.
Видершись нагору, вони опинилися у напівкруглому приміщенні, з якого відчинялося кілька дверей.
— Це мої приватні кімнати: навряд чи хтось може їх побачити, крім Альберта, — посміхнувся Маркард. — Я сподіваюся, що ви це оціните.
— Безперечно, — сказав Рат. — Перш за все, мені цікаво, що ви хочете мені тут показати.
Замість відповіді, Маркард відчинив двері і гостинно махнув рукою.
— Що скажете, я забагато обіцяв?
Рат зазирнув у приміщення і справді був вражений, спочатку він навіть злякався. Він не очікував побачити тут це обличчя.
Кірі почала гавкати, а Рат відчув удар у потилиці. Його думки спалахнули тисячами сонць, перш ніж усе навколо нього занурилося в глибоку темряву, затягуючи його у безодню — і він уже нічого не міг із цим вдіяти.
Він подзвонив у двері. Нічогісінько. Тоді пішов до «Мокрого трикутника», де мовчазний господар впевнено потиснув плечима. А тепер Бертольд Вайнерт знову прямував до Луїзенуфера. Він дасть хлопцеві ще один шанс — позаяк він уже однаково поруч, але тоді вже — по всьому, край!
Це ж у голову не увібгати!
Невже Ґереон Рат міг наважитися вдруге його надурити! «Ваша високосте»! Вайнерт не міг у це повірити, однак усе скидалося саме на те! І саме сьогодні, коли йому так потрібна машина!
Коли він перетинав подвір’я, з флігеля вийшла пара — чоловік із дамою. Жінка видалася йому знайомою — він, напевно, бачив її нещодавно на світлині у редакції: якусь напів знаменитість, імені якої він не міг пригадати.