Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Утішаючись своєю завбачливістю, відставний капітан знову скочив у сідло й поїхав далі.
Раптом до нього долинуло тупотіння кінських копит. Самого коня ще не було видно за чагарями. Але тупотіння неухильно наближалось, і, хоч кінь біг не дуже швидко, його розмірений клус говорив про те, що ним правує вершник. На коні хтось їхав.
За мить Колхаун побачив і коня, й вершника. На коні була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Ту ж мить помітила його й вона.
Здавалося, дивна випадковість знову зіткнула цих двох людей — хоч, може, не обійшлося й без втручання долі. Та ще дивніші були думки, що їх збудила в обох ця випадкова зустріч.
Ісідора подумала про те, що Колхаун закоханий у жінку, яку вона ненавидить; Колхаун — що Ісідора кохає його ворога, якого він не тільки ненавидить, а й твердо постановив собі знищити. Вони знали про це почасти з чуток, почасти з особистих спостережень і досить двозначних обставин, за яких бачили одне одного раніш. Кожен був певен, що другого спіткало жорстоке розчарування, але й думки не припускав, що тому другому щось відомо про його власну біду.
Навряд щоб на такому грунті між ними виникли якісь дружні почуття. Ні чоловікам, ні жінкам не властиво захоплюватися людьми, закоханими в їхніх суперників чи суперниць. Отож пов'язати цих двох одне з одним могла хіба що жадоба помсти, породжена ревнощами, — але то була б лиховісна приязнь.
Досі такої приязні між Кассієм Колхауном та Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос не виникало. Обоє, якби могли, радо ухилилися б від цієї зустрічі. В кожному разі, Ісідора — напевне.
Молода мексиканка не почувала прихильності до відставного капітана. І не тільки тому, що він був закоханий у її суперницю. Ісідора й з інших міркувань вважала цю зустріч коли не прикрою, то небажаною для себе.
Вона згадала, як за нею гналися фальшиві індіанці й чим скінчилася та гонитва. Потім вона чула, що між техасцями було чимало розмов з приводу того, чому вона так несподівано зникла, покликавши їх на допомогу. А вона мала на те свої причини, яких не хотіла нікому відкривати, і, побачивши на стежці цього чоловіка, з тривогою подумала, що він почне розпитувати її.
Якби її воля, Ісідора проїхала б далі, обмежившись лише коротким вітанням, якого вимагала звичайна чемність. Та, може, й Колхаун повівся б так само, — коди б у нього не сяйнула одна думка, зовсім не пов'язана з попередніми. Саме та думка й змусила його спинити свого коня посеред стежки і, знявши кашкета й ґречно вклонившись, завести з мексиканкою розмову, якої та вже не могла уникнути.
— Пробачте мені, сеньйорито, — мовив він, дивлячись не так на неї, як на її коня. — Я розумію, дуже нечемно спиняти вас отак серед дороги, та ще й чоловікові, що не має честі бути з вами знайомий…
— Вам нема за що вибачатися, сеньйоре. Коли не помиляюсь, ми вже з вами зустрічалися — у прерії поблизу Нуесес.
— Атож… ваша правда, — затнувшись, відказав Колхаун, який волів би, щоб вона про це не згадувала. — Та мені хотілося поговорити не про цю зустріч, а про те, що було далі. Ви тоді так швидко промчали понад кручею, а потім раптом зникли. Ми всі дивувалися, де ви поділись.
— Дивуватись було нічого, сеньйоре. Після того як хтось із вас вистрілив, мої переслідувачі втекли, а я поїхала собі далі.
Ця не дуже люб'язна відповідь не збентежила Колхауна. Він ще не зачіпав теми, яка його цікавила, отож і не втрачав надії на успіх.
Про що він хотів говорити, неважко було здогадатися з його промовистого погляду, спрямованого, як і перше, на Ісідориного коня.
— Та ні, сеньйорито, я не кажу, що й мене здивувало ваше зникнення. Я подумав, що ви мали на те свої причини. А побачивши, як ви їздите верхи, перестав за вас тривожитись. Я був просто вражений, так само як і всі мої товариші. А який у вас був кінь! Здавалося, він не скаче, а летить! Та оце ж ви начебто й сьогодні на тому самому. Я не помиляюся, сеньйорито? Ви вже пробачте, що я питаю про такі дрібниці.
— На тому самому? Стривайте, зараз пригадаю. Я їжджу на багатьох конях… Здається, того дня я була на цьому. Так, так, згадала. Він, поганець, тоді зрадив мене.
— Зрадив? Яким чином?
— Навіть двічі. Уперше — коли наближалися ваші люди, а вдруге — коли оті індіанці… та ні, не індіанці, але про це мені сказали потім… так от, коли ті індіанці скрадалися крізь зарості.
— Але як він вас зрадив?
— Заіржав. Він мав знати, що цього робити не можна. Скільки його навчали — а все марно. Ну нехай. Ось повернуся на Ріо-Гранде, то більш не їздитиму на ньому. Хай іде назад на пасовище.