Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Як військо Табора, так і Сиріток у походах завжди супроводжували жінки, які займалися головним чином продовольством і кухнею, часом також доглядом за пораненими та хворими. Ці жінки, в більшості своїй вдови, брали із собою дітей. Із старших із часом утворилося характерне для гуситської армії формування — загінчики підлітків. Поглинаючи в походах сільських пастухів і міських вуличних хлопчиськ, ці загінчики швидко росли. Вони також швидко стали армійськими улюбленцями й пестунами, мазунчиками, яким усі протегували і яких розпещували. Відчувши статус і перевагу, кохані пахолятка страшенно знахабніли. Гуситська пропаганда, яка виставляла їх “Божими дітьми нового ладу”, прищеплювала їм і підсичувала в них фанатизм та жорстокість, а таке зерно — як і в будь-якої дітвори — падало на надзвичайно сприятливий ґрунт. Веселу зграйку було прийнято називати “пращівничатами”, бо озброїли їх головним чином пращами, зброєю пастухів і вуличних хлопчиськ. Однак Рейневан ніколи не бачив, щоби пращівничата застосували пращі в бою. І щоб узагалі брали участь у бою. Зате він бачив засранців за інших обставин. Після битви під Усті “Божі діти” виколювали поверженим саксонцям очі, штрикаючи загостреними патиками в щілини шоломів. Тепер, недавно, в Глухолазах, під Ни-сою, в Барді, у Франкенштейні і в Злоториї поранених били, копали, каменували, калічили, поливали окропом і киплячим молоком.
— Що це таке? — суворо запитав Крейчірж, показуючи на літургійну чашу, з якої пив Жехорс. — Порушуєш закон, брате? На кару напрошуєшся? Здобич належить складати до спільних діжок! Хто бодай би дрібничку собі залишив, той буде покараний! Згідно з буквою Божого Письма! Ахан, син Зераха з Юдиного племені, що зі здобичі, яка належала Богу, плащ і золото вкрав, був попалений і вкаменований у долині Ахор[269].
— Та то ж тільки посріблена мідь… — пробурмотів Жехорс. — Але добре, віддам, беріть.
— А це? — проповідник вирвав із Самсонової руки книгу. — Що це таке? Ти не знаєш, брате, що надходить Нова Ера? Що Книг у Новій Ері не тра буде, ані писання ніякого, бо закон Божий буде виписаний у серцях? А старий світ нехай у вогні загине!
Книга з польським реченням 1231 року полетіла у вогнище.
— Нехай загине старий світ! І його брехлива мудрість разом із ним! Геть! Геть! Геть!
За кожним вигуком у полум’я летіла книга. Полетів у вогонь якийсь “Tractatus…”, якийсь “Codex…” і якась “Cronica sive gesta…”. Самсон стояв з опущеними руками, усміхався. Рейневанові дуже не подобався цей усміх. А Крейчірж обтріпав долоні від пилюки, вирвав в одного з пращівничат обкуту й набиту цвяхами довбню, роззирнувся, зайшов у бічний неф. Помітив образ. “Поклоніння Дитяті”.
— Нова Ера! — вигукнув він. — Покине людина божків срібних і божків золотих кротам і кажанам![270] Говорить Бог: відступіть від ваших божків і від усіх ваших гидот відверніть свої обличчя![271]
Він замахнувся, ломака з тріском розтрощила мальовану дошку. Один з підлітків дурнувато зареготав.
— Не роби собі, - ревів проповідник, розбиваючи довбнею дальші образи, — різьби і всякої подоби! З того, що на небі вгорі! І що на землі долі! І що в воді під землею![272]
Пішло в друзки “Вигнання з раю”, впав зі стіни роздовбаний триптих “Благовіщення”, тріснуло навпіл “Поклоніння волхвів”. Розпалася на тріски свята Ядвіга, світляна і туманна, немов з-під пензля Флемальського майстра[273]. Крейчірж лупив нестямно, аж луна йшла по костелу. У шалі він ще пооббивав поліхромію на стінах, обтовк личка херувимчиків на фризі пілястри. І тоді помітив скульптуру. Помальовану дерев’яну фігуру. Всі її помітили. І завмерли.
Вона стояла, злегка нахиливши голову, зібравши дрібними долоньками драпіровані шати, кожна різьблена складка яких співала гімн мистецтву різьбаря. Вигнувшись легенько, але гордовито, немов бажаючи продемонструвати свій збільшений живіт, вагітна Мадонна дивилася на них різьбленими й помальованими очима, а в цих очах були Gratia та Agape. Вагітна мадонна усміхалася, і в цій усмішці митець вирізьбив велич, славу, надію, сяйво світанку після темної ночі. І слова “magnificat anima mea Dominum”, які промовляються стиха і з любов’ю.
— Ніякої різьби! — заревів Крейчірж, піднімаючи довбню. — Ні фігури! Покараю божків Вавилону!
269
Див. Книгу Ісуса Навина, 7; 18–26.
270
Див. Книгу пророка Ісаї, 2; 20.
271
Книга пророка Єзекіїля, 14; 6.
272
Книга Вихід, 20; 44.
273
Флемальським майстром називані Робера Кампена.