Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Натовп видав кілька нечітких викриків. Баби, які стояли в перших рядах, заходилися лицемірно скрикувати та нещиро голосити. Дітей брали на руки чи на запліччя, аби вони побачили зі спектаклю все. Помічники ката викотили на середину помосту плаху та накрили її серветкою. Було трохи замішання, бо ж виявилося, що хтось свиснув плетену корзину для відтятої голови, але скоренько знайшли іншу.
Під ешафотом четверо обдертих вуличників розгорнули хустку, аби впіймати на неї кров. Був великий попит на такого типу сувеніри, на тому можна було непогано заробити.
— Ґеральте. — Цірі не підводила опущеної голови. — Ми мусимо щось зробити…
Він не відповідав.
— Я хочу сказати слово до народу, — гордовито заявив Любисток.
— Аби коротко, віконте.
Поет став на краєчку помосту, підняв руки. Натовп завмер і затих.
— Гей, люди! — крикнув Любисток. — Як воно? Як ви самі?
— Та якось живемо, — буркнув після короткої паузи хтось із задніх рядів.
— То й добре, — кивнув поет. — Дуже я радий. Ну, а тепер можемо вже починати.
— Майстре кате, — сказав зі штучним піднесенням той, у жалобі. — Роби свою повинність!
Кат наблизився, згідно з давнім звичаєм став перед засудженим навколішки, схилив голову в каптурі.
— Прости мені, добрий чоловіче, — попросив замогильно.
— Я? — здивувався Любисток. — Тебе?
— Еге.
— Ніколи в житті.
— Еее?
— Ніколи в житті не пробачу. З якого такого дива? Бачили ви його, фігляра? За мить він голову мені відрубає, а я маю йому вибачити? Та ви жартуєте, чи що? У таку мить?
— Як же воно так, пане? — сторопів кат. — Але ж такий закон… І звичай такий… Засуджений перш за все повинен пробачити катові. Пане добродію! Відпусти вину, пробач гріх…
— Ні.
— Ні?
— Ні!
— Не стану його страчувати, — похмуро заявив кат, встаючи з колін. — Хай простить, сучий син, інакше нічого з того не буде.
— Пане віконте… — той, у жалобі, узяв Любистка під лікоть. — Не ускладнюйте. Люди зібралися, чекають… Простіть йому, він же ґречно просить…
— Не прощу й усе тут!
— Майстре кате… — Той, у жалобі, наблизився до ката. — Страчуйте його без прощення, га? Я вас за те винагороджу…
Кат без слова простягнув лапу, величезну, наче пательня. Той, у жалобі, зітхнув, сягнув до кошеля, насипав жменю монет. Кат дивився на них хвилину, потім стиснув долоню. Очі в отворах каптура зловороже блиснули.
— Добре, — сказав він, ховаючи грошву й розвертаючись до поета. — Ну, ставайте навколішки, пане упертий. Покладіть-но голову на плаху, пане злостивий. Я також, як тре’, можу бути злостивим. Буду вас рубати два рази. А як вдасться мені, то й три.
— Вибачаю! — завив Любисток. — Вибачаю!
— Дякую.
— Ну, раз він уже простив, — сказав похмуро урядник у жалобі, — то віддавайте гроші.
Кат відвернувся й підніс сокиру.
— Відсуньтеся, вельможний пане, — сказав зловорожим глухим голосом. — Не плачте тут над інструментом. Ви ж знаєте, як воно буває: там, де голови рубають, і вуха летять.
Урядник відсахнувся так різко, що ледь не впав з ешафота.
— Так добре? — Любисток став навколішки й витягнув шию на пласі. — Майстре? Гей, майстре?
— Чого?
— Ви ж жартували, правда? Зрубаєте за одним разом? З одного замаху? Га?
Кат блиснув очима.
— Несподіванка, — гарикнув зловісно.
Натовп раптом захвилювався, розступився перед вершником на спіненому коні, що рвався до помосту.
— Стояти! — крикнув вершник, вимахуючи великим, обвішаним червоними печатками рулоном пергаменту. — Зупиніть страту! Княжий наказ! З дороги! Зупиніть страту! Везу помилування для приреченого!
— Знову? — ревнув кат, опускаючи вже підняту сокиру. — Знову помилування? Це вже стає нудним.
— Помилування! Помилування! — репетував натовп. Баби в першому ряду почали лементувати ще гучніше. Багато хто, особливо підлітки, свистіли та вили з незадоволенням.
— Утіштеся, зацні панове та містяни! — крикнув жалібний, розкручуючи пергамент. — Ото воля її милості Анни Генрієтти! У своїй незмірній доброті для святкування підписання миру, який-бо, як вість несе, був підписаний у місті Цінтра, Її Милість прощає віконтові Юліану Альфреду Панкрацу де Леттенхофу, alias Любистку, його провини та милує його від страти…