Амадока

Давид — хитрий, меткий, але по-своєму щирий і довірливий — негайно заходився ділитися з Пінхасом своєю історією, розповідями про втрачену родину, про сестер (найкрасивіших дівчат у всьому селі) і брата (він обслуговував машини на тютюновій фабриці), яких убили ще під час облави у квітні, і про те, наскільки невдоволене наказом про винищення євреїв було керівництво табору, бо робочих рук не вистачало, літо обіцяло бути посушливим, тютюн засихав і заростав бур’янами. Воно, керівництво, навіть звернулось із проханням до вищих інстанцій оминути їхніх регіон і не впроваджувати тут тимчасово остаточного очищення, але їхнє прохання залишилося без відповіді.

Я теж трохи розуміюся на тих машинах, — хвалився Давид Пінхасові. — Там на фабриці є офіцер — добрий, порядний німець, Людвіґ Земрод. Він якраз і подавав те прохання до керівників. Він пообіцяв перевести мене на фабрику. Якщо ти працюєш на самій фабриці — ти на крок далі від смерти порівняно з іншими, знаєш. І знаєш, я попрошу його ще й про тебе. Він багатьом уже допоміг.

Пінхас прагнув розповісти Давидові про себе, потерпаючи від неможливости говорити так само щиро. Оповідаючи, він оминав місяці, проведені на віллі в ляндкомісара. Як він міг розповісти про каву і білі булки, про чисті сорочки, які Мішке іноді навіть прасувала для нього, про вечори в бібліотеці, від яких Пінхас, бувало, отримував насолоду — і все це незважаючи на постріли, які постійно долинали до його кімнатки, розташованої майже навпроти поліційної станції, на знавіснілі рики собак, які — Пінхас знав — терзають живу плоть, на нелюдські крики знетямлених, яких катували знову і знову. Як він міг, дивлячись у широко розплющені довірливі очі Давида, зізнатися, що сидів у зручному фотелі навпроти каміна, розмовляючи з ляндкомісаром на різні цікаві теми: про те, чому Арістофан так побивався через занепад театру, або про те, наскільки часто давні картографи помилялись у своїх працях. І жодного разу Пінхас не заговорив із ляндкомісаром ні про своїх батьків, ні про долю бабусі і малої сестри, ні про вчителя, якого покинув самого у залитому водою, задушливому і холодному підземеллі. Ба більше: згодом він вчинив іще гірше, вистрибнувши з вікна, рятуючи власну шкуру, не зважаючи на крики дівчини, яка пішла на ризик заради нього, яка по-справжньому хотіла допомогти йому — і допомогла.

Пінхас промовляв кілька слів: «Я знаю, що мій батько загинув одразу, щойно німці увійшли до нашого міста» або «Відтоді я більше не бачив нікого зі своїх рідних і майже нічого про них не знаю», — і надовго замовкав, отупіло вминаючи пучками пальців пухирі на своїх долонях.