Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
«Хоч би у снiг була щось викинула з добра, – лiниво думала, склiплюючи повiки… – А як же там мої?..»
М'який передзвiн наближався, i не можна було зрозумiти, чи вiн налiтає з хуртовини, чи просочується з самої землi, розтiкається пiд снiгами. Чорнiючи i збiльшуючись, з темряви поволi випливли конi. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, i Карпо, морщачись, ще вiдступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цiвками вирвався вiтер.
Сани майже порiвнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два вогники.
– Ех, i дорога, – занепокоєно промовив Василь Карпець.
– Важка, як життя одноосiбника, – долинув смiх, i Карпо, увесь натягаючись од злоби, пiзнав цей голос i смiх.
«Приїхав на погибель нашу, – провiв охолодою рукою по обличчi. – Тепер Крамовий нiчого не викрутить».
Дзвоник, вiддаляючись, вогнем пробився пiд снiгами, розпiкав Карповi ноги, забивав болiсним гулом охолодi вуха.
– Це не той робiтник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? – заборсалась в снiгах обважнiла жiнка.
– Вiн, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать… Приїхав на нашу голову. Ех, пропадом пропади таке дiло.
Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились i потворно зчепилися обрубки тiней. Карпо насторожено зупинився посеред вулицi.
– Яка там лиха година товчеться у нас?
– Певне, сестри мої.
– Чого їм? – полегшено зiтхнув.
– Вiд батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти… Ех, ранiш не догадались.
Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жiночий лемент. Олена затарабанила в вiкно, i пересварка затихла. В кiмнатi пiд столом i лiжком жужмом лежало якесь шмаття, а насторожi його стояли двi жiнки, буравлячи одна одну ненависними поглядами.
«Не подiлились», – вiрно визначив Карпо i крикнув на них:
– Ви б, ворони, що-небудь батьковi їсти занесли, а то сторчаком вилетите звiдси!
З вузликом у руках вiн першим вийшов надвiр.
Вже вщухала метелиця, i вся глибина ночi неждано заяснiла веселими вогниками. Село не опало. Хати, прибранi найчистiшими полотнами, здавалось, у кожному вiкнi засвiтили зорi, стрiчаючи новий свiтанок. I цi по-святковому врочистi вогники цвяхами кололи серце Карповi.
Петляючи з вулицi на вулицю, обминаючи людський гомiн i людей, вiн добрався до сельбуду – тут пiд великою вартою господарiв землi сидiли тi, кого народ зганяв iз землi.
На ганковi блиснуло кiлька цяток цигарок.
– Матвiю, давай рушницю i йди додому – вiдсторожував своє.
– Та нi, не пiду вже… I тiльки подумать: як пiдвiвся з колиски, як став на ноги, так i пiшло моє життя по руках багатiїв. Як собаки стерегли тебе, щоб ти, Матвiю, не присiв на хвилинку, не проспав сходу сонця, не з'їв лишню ложку борщу. До старостi пантрували б, поки не надiв би ти, Матвiю, на зiгнутi плечi торбу старця. А тодi уже собаками стерегли б тебе, щоб не втрапив ти на той двiр, де твоя сила в чужому скарбi залягла… Так що вже постережу я цих господарiв собак.
– То вовки, Матвiю.
– Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на пiвнiч лягає. Ой, правильно, сусiдо.
– А з Варчука, бачили, увесь гонор як вiтром здуло.
– Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра, якого реманенту не понаходили. Навiть запаснi частини до трактора десь видряпав.
– Пригодяться тепер нам.
Карпо не наважився передати батьковi вузлик – побоявся людських очей. Задубiле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого ранку, поки з будинку не повели пiд вартою куркульню. Вiн першим побачив батька.
Сафрон, здавалось, постарiшав i поменшав за нiч. Карпо хотiв кинутись до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течiями до болю заборсалися в обважнiлiй головi, i вiн, щоб не стрiнутися поглядом iз батьком, притулився до дерева. В цей час iз сельбуду донiсся нетерплячий голос Степана Кушнiра:
– Окропом, окропом пошпарити долiвку i лави, а вiкна повiдчиняти, щоб i не тхнуло куркульським духом…
XVII
Погожого вечора, коли на снiгах так м'яко переливалися блакитнi, сизi, рожевi i темнi барви, а веселi стрiмкi дими , коминiв убирали в себе одсвiт зорi, Марiйка аж до перехрестя проводила Докiю. Жовте, присушене обличчя Бондарихи з скорботно пiдiбраними зморшкуватими вустами тепер просвiчувалось тихим спокоєм, а втомленi, з побiльшеними бiлками очi були такими, як у матерiв, що пiсля довгих мук порадували свiт новим життям.
Забуваючись, i досi бачила перед собою не снiги, а бiлоснiжнi стiни лiкарнi, незвично побiлiлого Iвана i його характерну усмiшку, що ледве-ледве розвела пiвмiсяць побляклих уст.