Музей покинутих секретів [з малюнками]

Щось іще мав питати — не може ж бути, щоб чоловік нічого більше не завважив! — але спам'ятався: з глибини двору долинув шум — хтось вийшов з будинку й ішов через двір. Молодою, танцюристою ходою. Ходою людини, яка ще нікого не вродила. Чиє тіло ще вірить у власне безсмертя.

— О-олю!.. — співучо, мов ніж шовкову тканину, розтяв згори тишу жіночий голос.

— Лишайтеся, — шепнув Адріян. — Спитаєте дорогу, ніби заблудили. І, борони Боже, не йдіть за мною, — не можна, аби вас зі мною бачили.

«Хай вас Бог благословить», — додав він іще — чи тільки думав додати. Проте відповіди вже не чув.

Перед ним лежало вісімнадцять кілометрів дороги, де кожен зустрічний міг його упізнати. Мисливці йшли по снігу, ситі доїжджачі в нових кожухах і тугих шкіряних портупеях розглядали поле в далековиди, — а пси вже рвалися з повода, захлиналися гавкотом, мов легені мали з себе вергнути, і роз'юшено дерли землю задніми лапами, викидаючи в небо фонтани чорної багнюки… Звір не змилив, звір угадав, тільки-но вистромив засвіт носа з криївки: теплий вітер із полудня ніс із собою запах облави — і ця облава призначалась на нього.

Ти бачиш? Бачу. Він іде. Так.

Не бійся. Я не боюсь.

Це тільки сон. Це нам із тобою сниться той самий сон. Хіба таке буває? Щоб двом людям снився той самий сон?

Буває. Моїм дзядзьові з бабцею таке було в Караганді. Це насправді дуже просто — ти снишся мені, а я тобі.

А й справді, просто. Аж дивно, як уві сні все про сто — здається, ніби інакше й бути не може…