Девід Копперфілд

— Якої ти думки про цей лист? — спитав Тредльс, глянувши на мене, коли я двічі прочитав послання місіс Мікоубер.

— А що ти скажеш про той? — промовив я, помітивши, що він усе ще, насупивши брови, читає лист містера Мікоубера.

— Я гадаю, що обидва листи, Копперфілде, — відповів Тредльс, — означають більше, ніж зазвичай означає кореспонденція містера і місіс Мікоубер... Але що це означає, я не знаю. Обидва листи написані від щирого серця, я в цьому не маю сумніву, і без усякої попередньої домовленості між чоловіком і жінкою. Бідолашна! — вказав він на лист місіс Мікоубер, що його ми разом порівнювали з твором її чоловіка. — Благодіянням буде хоч написати їй, в будь-якому разі, і сказати, що ми неодмінно спробуємо побачити містера Мікоубера.

Я погодився з цією пропозицією тим охочіше, що вже почав дорікати собі за легковажне ставлення до її першого листа. Щоправда, цей лист, як я вже зазначив у відповідному місці, змусив мене замислитись, але власні справи і коротке знайомство з характером Мікоуберів були причиною того, що я згодом, не одержуючи ніяких повідомлень, цілком забув про це. Траплялося мені досить часто думати про Мікоуберів, та при цьому я головним чином цікавився, які це «дріб'язкові фінансові обставини» могли їх затримати в Кентербері, і що могло змусити містера Мікоубера боятися мене, відколи він став помічником Урії Гіпа.

Але тепер я написав утішного листа до місіс Мікоубер від імені Тредльса і свого власного, і ми обидва підписали його. Потім, вирушивши до міста, щоб віднести листа на пошту, ми з Тредльсом довго міркували про шановне подружжя і робили безліч припущень, що їх не варто повторювати. По обіді ми посвятили в цю справу і мою бабусю, але всі наші наради закінчилися тим, що ми вирішили прийти на побачення з містером Мікоубером у точно призначений ним час.

Хоч ми прибули на місце побачення за чверть години до призначеного часу, містер Мікоубер був уже там. Він стояв, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у зубчастий мур з таким сентиментальним виразом, немов бачив перед собою верхівки дерев, у затінку яких він гуляв дитиною.

Ми підійшли до нього і привіталися. Містер Мікоубер, очевидно, був трохи збентежений; його манери були вже не такі елегантні, як колись. Заради подорожі він відмовився від свого професійного чорного костюма; був він у старому сюртуку і старих вузьких штанах, але в ньому не було помітно й сліду колишньої гордовитої постави. Помалу, коли розмова між нами ставала жвавішою, містер Мікоубер почав набувати своїх колишніх джентльменських манер, а втім, самий його монокль утратив, здавалося, колишню елегантну позу на його ґудзиках, а комірець, хоч усе ще зберіг свої велетенські розміри, був майже зовсім опущений.

— Джентльмени, — сказав містер Мікоубер після перших привітань, — ви — друзі в біді, тобто друзі завжди. Дозвольте поставити вам запитання з приводу фізичного добробуту місіс Копперфілд теперішньої і місіс Тредльс майбутньої, якщо тільки, так би мовити, друг мій містер Тредльс ще не з'єднаний нерозривними зв'язками шлюбу з об'єктом свого ніжного кохання.

Ми подякували йому за ввічливість і задовольнили його цікавість. Тоді він звернув нашу увагу на мур і почав був знову:

— Запевняю вас, джентльмени...

Але тут я наважився заперечити проти такого церемонного тону і попросити його розмовляти як за давніх часів.

— Мій любий Копперфілде, — відказав він, потискаючи мою руку. — Ваша сердечна доброзичливість зворушує мене. Таке шляхетне поводження з жалюгідним уламком храму, що колись називався людиною, якщо дозволено мені зробити таке порівняння, править за незмінну ознаку серця, яке прикрашає людську натуру. Я хотів зазначити, що знову бачу чисте місце, де провів кілька найщасливіших днів свого життя.

— Цьому щастю ви, безперечно, завдячували місіс Мікоубер, — сказав я. — Сподіваюся, вона здорова?

— Дякую, — відповів містер Мікоубер, і з цими словами обличчя його потьмарилося, — дружина моя живе як зазвичай. А ось, — сказав містер Мікоубер, сумно похитуючи головою, — ось боргова тюрма! Тут уперше, після багатьох років турбот, припинили лунати щодня набридлі голоси кредиторів, які вимагали виконання фінансових зобов'язань; юрби цих людей не заступали більше входу і не катували слуху невгамовним стукотом у двері; бідолашний боржник звільнявся від усякої особистої розправи, і лише біля воріт чекали його мучителі. Джентльмени, — вів далі містер Мікоубер, — коли тінь від залізних ґрат на верхівці цієї цегляної споруди падала на гравій біля парадного входу, я часто спостерігав, як діти мої стрибали по візерунку, що відбивався на панелі, і грайливо переступали через темні смуги. Кожен камінь у цьому місці знайомий мені. Ви, звичайно, зрозумієте і пробачите мою слабкість у даному випадку.